Я дивилася на колись кохане обличчя, не роки змінили його, ой не роки. Правду кажуть, аби сильно кохати – треба мати сміливість. Сміливість бути з людиною, яку любиш попри все і всіх. А він сидить і розповідає, чому багато років тому не вибрав мене.
А далі такою фразою закінчив, що в мені все аж стиснулося, але геть не від трепету і щастя.
Можу говорити тепер лише від себе – я кохала Володю, справді, кохала. Роки минули, то ж не жарт – двадцять років, а я все ще не зустрічала кращого чоловіка за нього. Не почувала себе ніколи такою особливою, як тоді.
А Володя вже був одружений, але вже давно його кохання до жінки сплило, бо інакше б не звернув на мене увагу. А далі виявилося, що ми наче створені один для одного і так все швидко закрутилося, що вже він сказав мені, що розповість все дружині.
– Сподіваюся, що вона дозволить мені бачитися з сином, – казав він, бо сина він дуже любив.
А я в той вечір не могла заснути, до самого ранку уявляла, як ми будемо жити разом і це буде нескінченне щастя.
Але на наступний день Володя, туплячи очі, сказав, що мати його лежача і вони перевозять її до себе, Оля буде її глядіти.
– Твоя жінка буде глядіти твою матір?
– Так, вона сама запропонувала, каже, що доглядальниця дорого, а вона візьме відпустку чи звільниться і так буде доглядати.
Яка ж хитра, звичайно, що Володя тепер її не покине.
– А як же ми?, – прошепотіла я.
– А ми можемо й далі зустрічатися, просто треба почекати.
Тоді я вперше побачила Володю таким, який він є – звичайним чоловіком, який не хоче перенапружуватися, не хоче брати відповідальності, хоче все робити чужими руками. Тут жінка матір доглядає, а тут я його доглядаю. Хіба не чудово? І всім же добре. Кожна при ділі і думає, що так втримає такого чудово чоловіка.
Я тоді пішла, думала, що він шукатиме, питатиме про мене, знайде на краю світу і скаже, що я – його світ. Але не було нічого такого.
Особисте життя не складалося, бо не було нікого й близько схожого на Володю. Дітей у мене теж не було, не хотіла сама ростити дитину, була певна, що дитина має рости в повній родині.
Назад в містечко вернулася через двадцять років, був ювілей нашого заводу, тому й наважилася приїхати. Цікаво було чи побачу Володю і як він. Я не шукала його в мережі, а моя одна подруга з того часу не знала про мій роман.
І ось він прийшов, ще гарний, але геть не той, що був. Якийсь зіщулений. Сів і почав розповідати, що матір Оля гляділа п’ять років, а далі й сама заслабла.
Зізналася йому, що знала про мене, що все думала, як доля менізаплатить за такий вчинок, бо вона не може.
– Як мене не стане. То знайди її і живи з нею, – казала йому, але казала так, аби він її запевнив, що ніколи мене й не шукатиме.
Живе сам, син женився.
А тоді глянув на мене й каже:
– А тебе, як доля покарала?
– Ніяк, – відказала я, – живу чудово, діти, чоловік, все прекрасно.
Чомусь засмутився.
Я своє відбула, більше ніколи не приїду в те місто і ніколи не згадаю про нього. Почну все з початку, хай і в сорок п’ять.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
