Того дня мені двері відчинила невістка, хоч удома мав бути лише син. Я знітилась, адже не очікувала Тетяну побачити, але та явно на мене очікувала: “Як усе склалось гарно, мамо. Я вже давно маю до вас розмову серйозну. У вічі вам поглянути хотіла і запитати, чи маєте ви совість урешті-решт”.
Ми із чоловіком душа в душу прожили понад сорок років. Павло у мене ув дуже добрим і хазяйновитим. Доля мені подарувала і чоловіка хорошого і батька сину нашому прекрасного.
Він усе життя працював у районо. Займав дуже гарну посаду, тож мені працювати потреби не було. Продукти нам і так везли і несли з усіх сторін, гроші у домі були, достаток. Тож я присвятила себе сім’ї, догляду за чоловіком і сином своїм.
Павло мій пішов у засвіти півтора роки тому. Я й досі до тями прийти не можу, увесь світ того дня мені завалився і сонце згасло. Ото лиш і тримає на світі, що синова щира любов і підтримка.
Чи то роки своє беруть, а може втрата так себе проявила, але здоров’я у мене дуже похитнулось. За все життя і адреси аптеки не знала, а тут від спеціаліста і туди. Прямо вся розсипаюсь на очах.
Дуже мене у цій ситуації син підтримує. Роман і до професорів возить, і усе необхідне купує. Він моя і моральна і фінансова опора. Варто лиш набрати, як він уже на порозі і все у очі заглядає, та з такою турботою запитує: “Як, ви, мамо?”.
Того дня ми повинні були їхати у черговий інститут із ним, записані були на дванадцяту. Я знала, що син із нічної, тому вирішила громадським транспортом до сина приїхати, все ж яку годину зайву поспить.
Уже ближче до десятої я на порозі його квартири була, однак, мені не він, а невістка моя – Тетяна, двері відчинила.
Із невісткою у мене стосунки абсолютно нейтральні. Я в душу їй не лізу і вона не горнеться. При зустрічі ми обоє підкреслено люб’язні, але все життя на відстані витягнутої руки. Якось у нас одразу такі стосунки вибудувались і обох вони влаштовували.
Вона мала б бути на роботі, син казав, але чомусь вдома залишилась. Одразу сказала, що має о мене розмову серйозні і не давши навіть до квартири увійти запитала. чи маю я совість узагалі:
— Діти батька не бачать. а я чоловіка свого. Він у вас і днями і ночами. Мало того, так він ще й усю зарплатню на вас витратив. ще й заощадження наші розтанули. Мені цікаво: ви розлучення нашого хочете, чи як це розуміти? То нога. то голова, то у спині, то у боці. Може ви вже жити почнете, а няньку чекатимете і недуги вишукуватимете у собі. Кота, чи собаку заведіть. Ну невже ж не розумієте, що лиш шкоду робите, га? Чи ви навмисне?
Я пішла додому, навіть курточки не узявши. Їхала і сльози рікою, адже не очіувала такого прийому і слова невістки мені були дуже гіркими.
Син того ж вечора приїхав, дуже вибачався. казав. що на роботі затримали. Я бачила. що він після роботи. не спавши і виморений, не стала ту тему підіймати і жалітись.
Ходжу який день а у голові і досі дзвенять слова невістки. Образа змінилась на розгубленість – ащо якщо вона права?
Але ж як мені бути, якщо без підтримки синової я не ладна впоратись? До кого ж звернутись, як не до рідної дитини?
І що? нічого не робити, скласти руки і відійти за чоловіком тільки тому, що Тетяна так сказала?
Невже ж вона має рацію? Мені сина не чіпати?
08,11,2023
Головна картинка ілюстративна.
