Коли заливали фундамент під хату, Павлина і не думала що будова аж на 25 років розтягнеться. Дивлячись на те, як швидко росли стіни сусідських будинків, жінка вірила в те, що ще до появи їх другої дитини уже й входини відзначать. Однак той дім і чоловіка у неї забрав і у світи її погнав.
Того дня у парку усі жінки були були пригнічені новиною, що принесла Світлана. Дивлячись одна на одну, відводили погляд у бік. У душі і в голос повторювали: “Не дай боже до такого дожити”.
Павлину тут знали усі. Говірка, весела, вона заповнювала собою увесь простір. Якщо де є яка робота, або кому треба було допомогти, то Павлина перша про те знала і влаштовувала найкращим чином.
Дехто її недолюблював, бо правду в очі не криючись казала. Хай гірку і неприємну, але не носила камінь у кишені. Сьогодні все, що на душі має вимовить, а назавтра уже й забуде.
Усі тут знали і її історію непросту. Чули і не раз, як вона гірко зітхаючти розповідала про будову, яку мусить завершити. Заміж вийшла вона ще геть юною дівчиною. Чоловік привів Павлину у дім матері своєї, а та сприйняла появу невістки, як безкоштовну обслугу.
— Не було тієї роботи якої б я не могла зробити. – розповідала Павлина, – Чоловіки на роботах, свекрусі зле, а я на всій вині і роботі.
Зрештою, не витримала молода дівчина і зробила те, про що все село гуло з місяць – кинула свого чоловіка і пішла жити у дім бабусі своєї, бо ж мама її не прийняла.
Добре, що чоловік її кохав і повернувшись із заробітків придбали стареньку хатину і почали будувати новий дім для своєї сім’ї.
Та будова і забрала у Павлини молодого чоловіка. У неї одне дитя на руках, інше от-от у світ попроситься, а її Мирослава відспівували. Та ще й свекруха поруч масла до вогню доливає вказуючи при всіх на Павлину:
— Не захотіла жити, як усі люди. Носа дерла, втекла. От тепер маєш. Забрала в мене сина і лишилась ні з чим. Хазяйнуй тепер на руїнах.
Тоді й затялась Павлина – зведе дім, що б не стало. Заради чоловіка свого зведе, аби дітям було де жити, аби не трястись. що складеться стара хатина із дня на день.
От так 25 років і пропрацювала жінка за кордоном заради отієї своєї мрії. Діти виросли без матері, але ж не на хлібі і воді. Освіта в обох хороша, донька тут в Італії і заміж вийшла, а син у столиці осів.
— Поїду я вже додому. – одного дня сказала Павлина дівчатам в парку. – Діти вже дорослі, а я не здорова. Заведу собі курочок декоративних, куплю пса велетня і милуватимусь квітами попиваючи каву на ганку свого дому.
Павлина поїхала три місяці тому, а сьогодні Світлана – найближча її подруга розповіла, що тієї вже й немає. А згодом уже від доньки Павлини прийшла новина – дім матері діти вирішили продати. Не взяли і половини того, що мама в нього вклала, але торгуватись і не стали, бо нікому із них хата в селі не потрібна була.
Головна картинка ілюстративна.
