Того разу невістка усі межі перейшла: зателефонувала о третій ночі. хлипає і знову на сина мого жаліється. Я мовчала завжди, або втішала усі 15 років їхнього шлюбу, ну а це не витримала просто. Я на ранок і не пам’ятала шо зі сну їй бовкнула. А тепер я на всій вині вийшла. От тільки чому я, ніяк зрозуміти не можу.
Коли Варя за мого сина заміж ішла я їй одразу сказала. що віднині вона моя дитина. Справа у тому. що вона сирота і нікого рідного у всім світі не мала.
А невісточка і справді до мене, як до мами рідної горнулась. Я аж ухлипувалась, доросла жінка а мами треба, хай і названої. покладе мені голову на коліна і просить. аби я її по волоссю погладила. Казала, що то її мрія була у дитинстві – аби її мама от так робила.
Добра Варя дитина, дуже добра. Я у їхню сім’ю ніколи не втручалась. Їсти Варя краще од мене готувала, бо була кухарем за професією, а порядок у домі у неї був ідеальний, аж зайве. Усе тобі під лінієчку, ніде ні пилинки, ні сміття якого.
Але якщо невістка у мене була золота, то син ні. Євген у мене завжди був популярним серед дівчат. Не одна у його очах чорних загубилась. Як посміхнеться, та як заспіває, та гляне очицями своїми зі смішинками… хто встоїть.
Ніколи він не був святим і коли Варя за нього ішла, то розуміла це, але чи то кохала, чи вигляд робила, що не помічає. Одне за одним у них двійко діток з’явились і почалось. День при дні до мене телефонує невістка і жаліється на те, що син мій їй зраджує. Так вона важко усе те переживала щоразу, ніби вперше чула, що він на таке здатен.
А я що? Ну побалакаю я із сином, ну завстидаю, а толку? Не мала ж дитина, за руку не водитиму і не слідкуватиму. Тільки й можу, що Варю шкодувати і підтримувати. І так усі 15 років їхнього шлюбу.
А того разу вона о третій ночі подзвонила. Хлипає у трубку – Євгена немає, уже третю ніч не ночує. І така я виморена була, стільки у мен6е турбот було своїх і неприємностей, та ще й сонна. Ну і бовкнула я зі сну, що я б на її місці давно б покинула його і з дітьми виїхала за кордон. Ще й додала, що тут у неї життя немає, а там хоч світу побачить. Вимкнула зв’язок і спати далі.
15 років Варя терпіла і любила мого сина, а того разу не стала. Таки зробила, як я їй казала: зібралась уже зранку і тільки її й бачили. Навіть з роботи звільнятись не стала.
Рік минув. Варя у Німеччині, працює, мої онуки навчаються. Вона щаслива, усміхнена. Телефонує і дякує мені за те, що я її напоумила і тоді сказала від сина мого піти.
А я слухаю і мало не плачу. Якби ж то вона тільки мені це казала, так і сину моєму вона таке каже. Мовляв, навіть мама твоя сказала, аби я від тебе пішла.
То як ви думаєте, кого мій син винною у своїй долі робить? Правильно – мене. Виявляється, що Варю він кохав більше життя, а я їх розлучила. Більше того, зі мною він тепер знатись не хоче, не дзвонить і якщо я під двері приходжу, то навіть, не відчинить.
Варя з онуками далеко, син знати мене не бажає, а я одна лишилась.
З великої родини у мене лиш кіт і зостався поруч, навіть заговорити ні з ким.
Я винна скрізь. А в чому? В чому скажіть мені вина моя? І як це виправити?
15,08,2023
Головна картинка ілюстративна.
