Настуня завжди відрізнялася від однолітків. Вона була маленькою, худорлявою дівчинкою, яка мала великі сірі очі. Її довга русява коса, здавалася більшою, ніж вона сама.
Вона приїхала до села із міста, бо батьки влаштовувались у своїх нових родинах. Анастасії там місця не знайшлося, тому і приїхала дівчинка на тимчасове проживання до бабусі.
Принаймні так говорили сусідки. Вони дорослі, вони не могли говорити не правди, тому Настя їм вірила. Її так навчали.
Вона перейшла до нової школи посеред навчального року, у п’ятий клас. Проте нову дівчинку, несхожу на інших, прийняли привітно. Дівчата грались з нею, неначе з молодшою сестричкою, хлопчаки прийняли гарно.
Дорога до школи була довгою, приблизно півтора кілометри. Однак їй подобалося ходити пішки, бо було багато часу, щоб подумати про своє, помріяти. Іноді вона співала і це допомагало їй долати шлях набагато швидше. Навіть у мороз вона не відчувала холоду. Навколо була така краса, а дівчинка уміла її бачити.
Вона була задоволена своїм життям, лише туга за батьками, інколи, заполоняла її думки.
Зиму змінила весна, пролетіли канікули. Батьки так і не приїхали. Настя вибігала до дороги щоранку, зустрічаючи автобуси, що проходять повз.
Їй здавалося, що один з них точно зараз зупиниться і з нього вийде мама, посміхнеться і пригорне її до себе. Вона не втрачала надії і все чекала.
Вже минула весна. Закінчився навчальний рік. На канікули з’їжджалися до села дітлахи з сусідніх міст. Село нарешті ожило, наповнившись дитячим сміхом. Тільки одній Анастасії було не до веселощів.
Батьки не приїхали і цього літа. Не приїхали вони і восени, коли Настуня з величезним букетом айстр та гладіолусів зустрічала новий навчальний рік. Смуток, згодом, став для неї відлунням минулого, вона навчилася жити в очікуванні.
Однокласниці все ще дивувалися маленькій дівчинці, яка знову прийшла до їхнього класу. Ніхто з них не міг подумати, що дівчинка з міста так довго затримається в селі. Запитувати причину, звичайно ж, ніхто не наважувався, тому життя йшло своєю чергою.
Анастасія занедужала, але навіть перебуваючи в палаті, вона все ж чекала. Здавалося, це очікування продовжує їй життя і надає сил. Вона щоранку, встаючи з ліжка шкутильгала до вікна, щоб перевірити, чи не йде дорогою мама. Але йшла лише бабуся, махаючи їй рукою.
Того ранку вона не захотіла вставати. Вона дивилася в стіну, не кажучи жодного слова. Бабуся, не побачивши внучки у віконці, пришвидшила крок і попросила йти швидше доньку, яка ледь ішла поруч. Вона незграбно пленталася поруч із нею, несучи в руках маленького плюшевого зайця.
– Внученько, а подивися но, хто до нас приїхав? Піднімайся скоріше! — грайливо промовила бабуся, ледве встигнувши відчинити двері палати.
Дівчинка поволі повернулася. Їй на мить здалося, що вона бачить свій улюблений сон, де мама приходить до неї. “Аби тільки не прокинутися, щоб він не скінчився!” – намагаючись підвестися подумала дівчинка.
— Я обіцяю, що тебе більше ніколи не залишатиму! Ти тільки одужуй! — плакала мати, схилившись над донечкою.
Восени однокласниці знову зустрічали колишню міську дівчинку, з величезним букетом айстр та гладіолусів. Але тепер вона залишається назавжди.
Вона вже підросла та змінилася, а на її обличчі досі грав рум’янець, та очі світилися від щастя. Лише тому, що за ворітьми школи, ідучи слідом, їй привітно махали її мама та бабуся.
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
Головна картинка ілюстративна – pexels.