– Татку, з собакою посидиш кілька тижнів? Ми всією родиною в Туреччину зібралися, нашу Бульку залишити ні з ким. Не брати ж її з собою…
Василь на кілька секунд задумався, донька на іншому кінці телефонної лінії терпляче чекала. Вона розуміла, що пенсіонеру батькові з собакою одному – а його дружини не стало вже як рік – буде важкувато, але діватися було нікуди.
– Ну, гаразд… Привозь… – знехотя, пропихтів Василь. – Але тільки ти ж знаєш, я цих домашніх песиків не дуже… Слабенькі вони… І в мене нічого для нього немає, ні їжі, нічого…
– Ой, тату, я все привезу! А в нашу Булю, я впевнена, ти закохаєшся…
Вже на наступний день донька привезла цю маленьку дивну п’ятикілограмову істоту породи пті-брабансон, яка прямо з порога кинулася Василю в обійми, тут же всього його облизала, і зі всіх сил виляючи хвостиком, натякала, що з нею буде дуже весело.
Василь розгубився від такої ласки, і не знав, як на неї відповідати.
– Бачиш, татусю, яка вона класна. – Донька вивантажувала з сумки собачі речі – упаковку їжі, одяг, пелюшки і навіть миски. – Значить так, годувати два рази, вранці і ввечері, – роздавала настанови донька, – гуляти теж вранці і перед сном. Вдень теж можна. А якщо що – пелюшка в коридорі нехай буде розстелена, про всяк випадок, раптом ти проспиш.
– Ну, ось ще. Я в п’ять уже на ногах.
– Значить, ви поладите! – Донька поцілувала тата, і попрямувала до порогу.
– Стривай, – схаменувся батько. – А за Дашею вона нудьгувати не буде. Ти ж говорила, що вони з нею не розлий вода.
– Ой, тату, – донька, як завжди, дуже поспішала, – все буде нормально.
Донька пішла, і у Василя почалося зовсім інше життя, повне дивних, незвичних турбот.
У перший же день собачка ніяково зістрибнула з високого дивана і довго скулила. Василь згріб її в оберемок і потягнув до ветклініки. Там йому сказали, що собачкою все добре, і надавали купу корисних порад.
Василь почав сам готувати для собачки “нормальну” їжу, знайшов собачий майданчик, де можна займатися дресируванням. Але найприємніше виявилося – гуляти з собакою в парку. На таку дивну пару всі тут же звертали увагу, заводили знайомство, і додому обидва – Булька і Василь поверталися веселими й життєрадісними. Коли собачка втомлювалася, Василь брав її на руки, притискав до себе, і частий стукіт її сердечка будив в його огрубілому серці забуте почуття ніжності.
Загалом, з Булькою йому було дуже добре. Він відчував, як у ньому прокидається божевільна любов до цієї маленької грудочки щастя.
Але щастя його відразу закінчилося, в ту саму мить, коли донька, зять і Дашенька, відпочилі, з’явилися на порозі його квартири. Булька кинулася в обійми внучки, а через півгодини його будинок знову спорожнів.
Правда, в ту мить, коли гості йшли, Булька раптом стала відчайдушно вириватися з обіймів внучки, але зусилля її виявилися марними.
Того вечора Василь плакав. Так він плакав тільки коли ховав дружину. Але, зусиллям волі, він взяв себе в руки, заспокоївся, і став вкладатися до сну.
Раптом пролунав телефонний дзвінок.
– Тату, у тебе все в порядку? Нічого не турбує?
– У мене все добре… – голос Василя був незвично глухий.
– Я чому дзвоню… Булька ніби з глузду з’їхала… Стоїть біля дверей і плаче… Ось я і подумала, раптом що з тобою…
– Не рви мені душу… – сумно вимовим Василь, відключив телефон і знову заплакав…
Засинав він насилу. А о п’ятій ранку автоматично прокинувся, і йому, чомусь, не захотілося вставати з ліжка. Він, взагалі, пошкодував, що настав ранок… Що він вчора ще не відійшо у засвіти…
Хтось відкривав ключем його вхідні двері. Напевно, донька – тільки у неї від квартири Василя був свій ключ. Йому стало неприємно – він нікого не хотів зараз бачити.
Але раптом почувся швидкий, дзвінкий, радісний тупіт маленьких собачих ніжок. Незрозуміло звідки взялася Булька з вереском злетіла на ліжко, і гарячково, з тонким скигленням, почала облизувати йому обличчя.
– Тату… – в кімнату увійшла донька і відразу ж заплакала – чи то від сцени, яку вона зараз побачила, а може і від любові до свого батька. – Ми подумали, і вирішили… – дочка витирала сльози рукавом, як ніби їй було років п’ять, – залишимо ми Бульку тобі. Адже вона так всю ніч і не заснула. І нам спати не дала. Все рвалася з дому. До тебе…
– А як же внучка? – Василь, притискав до себе цей теплий клубочок і ніяк не міг повірити в всоє щастя. – Це ж її собачка…
– Так це ж Дашка і вирішила. Вона дуже хвилювалас, дивлячись, як Булька побивається… Ми їй іншу собачку заведемо…
А Булька все облизувала Василя, і теж ніяк не могла повірити в своє собаче щастя…
Автор – Aнісімов.
Фото – ілюстративне.
Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
