Цю розмову я починала і в двадцять, і в двадцять п’ять, і в тридцять.
– Мамо, ти мене виганяєш?, – казав син, а я бачила перед собою мого маленького синьоокого хлопчика з кучериками в коротких штанцях, наче прибіг він мені бубу показати, а я не поцілувала.
– Ні, синочку, – задкувала я, – то я просто так кажу, на майбутнє.
Але час йшов, а зі мною жила велика дитина, яка не знала ні порядку, ні обов’язків, гроші з зарплатні він мені не давав, знав, що його завжди чекає випрасуваний одяг і їжа, мінімум обов’язків, як от винести сміття і то треба було сто разів нагадати.
В моєї куми син вже мав дитину, жив окремо з жінкою, таке кольє їй на п’ятдесят років подарував, що я сама просльозилася, а що про неї казати?
В мене на носі теж п’ятдесят скоро і стала я думати про те, що ж то життя так пролетіло. Подумати лишень, що я в двадцять років привела на світ Андрійка, а моєму чоловікові тоді було двадцять один, але він якось зумів нас обох тримати на плаву, хоч тієї зарплати в молодшого спеціаліста було кіт наплакав.
Чоловіка мого не стало недавно, я тяжко це все переживала, певно, того й дітей тримала коло себе, що сина, що доньку.
Аж тут Оля, донька, каже мені:
– Мамо, я тобі роблю подарунок зараз, бо пропале путівка, їдемо з тобою на води!
Я дуже зраділа, а далі кажу:
– А як Андрійко буде сам?
– Мамо, він вже дорослий, яєчню собі зробить, тож лише десять днів.
І я поїхала, навіть про сина не згадувала, бо така краса навколо, що аж жити хочеться, а я що роблю?
Приїхали ми додому і я почала помічати дивовижні речі: всюди ознаки того, що тут були якісь жінки.
Я втішилася і кумі кажу, що є прогрес, а вони лиш скривилася і каже:
– Хіба регрес. Ти ні від Олі, ні від Андрія онуків не дочекаєшся, бо тримаєш їх біля спідниці своєї. Сама не розумієш, що світ їм зав’язуєш?
– Я люблю дітей!
– Люди, хто тобі каже не любити. А як в п’ятдесят на світ подивляться та отямляться в твоїй квартирі, то сильно тобі дякую скажуть? Звикнути так жити дуже просто. Ти подумай.
Я геть з кумою не згодна, але все ж вирішила з сином поговорити.
– Сину, бачу, тут хтось був, наче й зварено є і продукти, чисто. То хто вона?
– Мамо, у мене нема постійної. У мені одна готувала, інша прибирала, а ще інша милувала.
– То ти порядну дівчину, яка про тебе попіклувалася заміж брати не будеш?
– А нащо мені таку заміж? У мене є ти аби про мене піклуватися.
І ось тут замість мого маленького Андрійка я побачила чоловіка, який не може зробити правильний вибір.
– Андрію, все, на вихід. Даю тобі два тижні і до побачення.
– Мамо, ти мене виганяєш?, – очі у нього стали великі-великі.
– Так, заради твого ж блага.
Оля сама через кілька місяців пішла, сказала, що поживе з подругою в обласному центрі, там більша зарплата.
Я залишилася сама і ніколи не думала, що мені буде так добре без дітей.
– Набирайся сил, – каже кума, – перед онуками, бо тоді точно треба всі рецепти кашок згадувати та вигадувати як їх навчити те чи інше їсти, казки читати та свої видумувати. Треба тобі ще треба купу сил набрати.
І я дуже тому рада, рада за себе, що таки наважилася відпустити дітей з гнізда. Андрійко, правда, дуже часто залітає й на вечерю, але ночувати летить до себе. А як ви відпустили своїх дітей?
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
