Ранок почався з того, що я заспала, адже себе не дуже добре почувала, проте брати лікарняний у нас на роботі, то означало, що керівниця буде невдоволена і зніме потім премію. Відповідно, коли прийшла на кухню, то там вже товклися всі і фактично рознесли холодильник, сварилися на сковорідці та хляпали соусами по столу і підлозі, коли ж побачили мене, то на мить завмерли аби хором крикнути:
– Чому ти нас не розбудила?
А далі почалися звичні претензії: доньці я не ту сорочку попрасувала, молодший син не хоче йти у вчорашній кофтині, а чоловікові вже знадобилася біла сорочка, бо у нього сьогодні важливий день.
– Чому ти про все забула?, – знову хором претензії.
– Бо я вчора допізна писала з Сашком букви! Готувала на сьогодні їсти, прасувала щось і прала і вже вибачте, що з моєї важкої голови повилітали ваші забаганки!
– Ти тільки про себе й думаєш, – випалив чоловік.
– А хто про мене подумає? Ти?
Ледве всі розійшлися, як вже я не встигала на роботу. Як завжди в таких випадках буває – мій тролейбус переді мною закрив двері і поїхав, на роботу я спізнилася і ще й натрапила на поганий настрій керівниці.
– Ти знову, Віро, запізнюєшся. Та скільки можна? Ти знаєш, який зараз час і скільки людей готові виконувати твою роботу ідеально, а не так, як ти?
Знаєте, я на цій роботі десять років і я не змінила своїм вмінням. А от це вже четвертий керівник, який хоче аби йому подавали документи з підскоком. Який буде мудрувати місяць з якого боку поставити кулер, щоб оптимізувати роботу офісу.
Як я себе просила стриматися, бо ж треба старатися заради родини, а потім спитала себе: а родина дуже оцінює твої старання? Комусь є діло, скільки разів я маю змовчати цій панянці, потім прокручуючи в голові всі репліки, псуючи собі настрій ще й вдома?
– Ну, тоді, я думаю, що мені пора звільнитися, – кажу я їй.
– Що? Ти отак вирішила характер показати?, – округлила та очі.
– Ні, просто я незадоволена ні умовами праці, ні зарплатою, то навіщо я це все маю терпіти?
Написала заяву, гримнула дверима офісу і пішла. Думала, що має бути якась легкість, але була лише втома і вже закрадалася думка, що треба негайно вернутися, бо ж на що годувати дітей? Та чоловік у мене ще є, хай крім претензій приносить більше грошей. Та й навіщо мені такий чоловік, який й слово ласкаве вже не каже, лиш йому не заважати та вчасно годувати? Я ж ще молода жінка, мені ж лише трохи за сорок. Сина залишу собі, бо він у першому класі, а донька хай живе з батьком, вони один одного варті, бо наче викапані від характеру до зовнішності.
Так, вирішено, піду до батьків з сином, знайду якусь іншу роботу. Досить з мене жити таке безглузде життя.
За тими думками я пішки дійшла додому, вже сіріло осіннє небо. Йшла попри магазин і заставила себе пройти повз. Ще чого, їсти їм купуй, хай самі про себе дбають.
Зайшла в квартиру і застигла від незвичної тиші.
– О, ти вже вдома? Чого так рано?, – визирнув з кухні чоловік.
– З роботи звільнилася, – буркнула я.
– Хм, ну, нічого, а мене он підвищили. Мий руки і будемо вечеряти.
– А діти де?
– В моєї мами, залишаться на вихідні.
Я мила руки і нічого не розуміла. Чоловік сяяв як нова копійка і пригощав мене макаронами з підливою.
– Слухай, я справді поводився останнім часом не як люблячий чоловік. Пробач. Я буду старатися, добре?
Я їла злиплі макарони і плакала. Ще зранку вирішила розійтися, бо нащо отак терпіти один одного, а тепер нема кращого за мого чоловіка і дітей. Що таке діється зі мною, як гадаєте?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
