fbpx

Це мене мама вмовила прийняти братову дитину, знайшли крайню, як то кажуть. Добре, що хоч Бог змилосердився над нами усіма і дав мені доброго чоловіка, бо не знаю, щоб з того всього вийшло

Я старша за брата на п’ять років і завжди вважала його молодшим і меншим в усьому. Тай характерами ми були різні, якщо я спокійна, то він – ну всюди вигулькує і всюди зі шкодою.

А, коли почав з дівчатами зустрічатися, то я була певна, що нічого доброго з того не вийде. Де ж я знала, що саме я буду вирішувати його проблеми?

На той момент я була вже одружена з Максимом і у нас був чудовий син Ігорчик. І ось моє щастя порушив прихід мами:

– Назар приніс додому дитинку, каже, що то його колишня дівчина привела, а тепер не хоче виховувати.

Іваночко, я вже в літах і до такої дитини боюся підходити, може, ти візьмеш малюка?

Я була приголомшена. Я навіть не знала, що сказати, бо що тут скажеш – тобі ж не цуцика пропонують взяти на перетримку!

– Візьми, дитинка ну чистий Ігор, а ми вам допомагатимемо!

Скажу, що мої батьки й справді вже в літах, бо ми пізні діти з братом, тому наче я маму розуміла. Але ж брат? Він чого не хоче піклуватися?

– Іванко, він женитися буде з іншою дівчиною і вона вже при надії. ти ж знаєш, що то таке перед весіллям признатися, що у тебе дитина є?

Вони мене вмовили, але я наполягала, щоб Назар про сина сказав. Як буде слушний час.

Виявилося, що Ігор і Денис – однолітки, вони якось знайшли спільну мову і я не хвилювалася, що дитина моя не має спілкування. А ще Максим, як побачив Дениса, то й каже:

– Не розумію, як можна отак дитину віддати і своє життя влаштовувати?

Отак наші діти росли і Дениско першим почав казати на нас «тато» і «мама», а потім вже наш рідний син підтягнувся. Не знаю, як хто, але ну як після цього дитину комусь віддати.

Але ж за нею і йти не думали, якщо чесно.

У брата мого на світ з’явилася ще донечка і він таки знайшов слушний час та сказав дружині, що має дитину. По тому, як він до нас прийшов, я зрозуміла, що жінка не планує прийняти дитину в сім’ю.

Ми й до того говорили з чоловіком про цю ситуацію і прийняли рішення, що Дениса усиновимо.

Брат зрадів неймовірно. Але я йому сказала – ніколи він не зізнається дитині, що є його батьком. Не буде такого, що на старості йому захочеться очистити душу.

– Та я ніколи! дякую, Іванко!, – зрадів тоді Назар.

Легко погоджуватися, коли не знаєш своєї долі.

Отак росли наші сини, Назар давав грошей, коли міг, у нас ще й донечка прибавилася і я почувала себе цілком щасливою жінкою. Хлопчики в усьому мені допомагали і між собою були дуже дружні та стояли горою.

Секрет мав все менше і менше свідків – батьків не стало, Назарова дружина до нас не приходила й родичатися, тільки він забігав на день народження сина і то не кожен рік.

Ми переїхали в іншу країну, а Назар залишився в Україні.

В коледж наші хлопці пішли вже тут, ми взяли кредит та почали з усіх сил працювати.

Лютневі події заставили Назара нам зателефонувати:

– Прийміть Марину з донькою до себе.

Я розуміла, що з добра ця жінка ніколи б не переступила наш поріг, але ж вона нам практично чужа. Чому я знову маю вирішувати братові проблеми?

На щастя для нас, вона передумала і поїхала в іншу країну.

А через якийсь місяць заявила Назару, що не повернеться, бо знайшла там своє щастя.

Донька хоч і була доросла, але не стала на бік батька і теж залишилася жити там.

Тепер Назар самотній. Ображений на долю, що з ним так учинила.

А я думаю, що просто прийшла подяка за вчинене.

Фото Ярослава Романюк.

You cannot copy content of this page