Вирішила розпитати подругу детальніше: хто це?
– Приятель мого чоловіка. А що – подобається? Ігор – завидний жених. Має свою фірму, успішний бізнес. Дім за містом і шикарну машину. Це – з одного боку. А з іншого… Хоч молодий, симпатичний, але – удівець. Дружини не стало зненацька, залишила двоє дітей. Тож, як бачиш, наречений з приданим. Ще й, подейкують, небайдужий до чужих жінок. Утім, ти мудра, розберешся. Дисертацію з нашого курсу тільки ти одна і захистила, пише газета “Наш День“.
Оксана усміхнулася: дисертація – це одне, справи сердечні – інше. В науці їй щастило, в особистому житті – не дуже.
Он і в подружки донька уже до школи пішла, а вона, як у тому фільмі, розумниця, красуня і… досі одна.
Ось і зараз, коли Ігор запрошує її до танцю, тривожно б’ється серце. Він теж, здається, почувається трішки ніяково.
– Вам уже все про мене розповіли? Приміром, що у мене є власний дім, дорога машина, двійко дітей. І що я дон-жуан.
Усе правда, крім останнього.
Не приховую: я не спішу одружуватися, але мрію про таку дружину, як ви, Оксано.
– Але ж ви про мене нічого не знаєте.
– Знаю. Мені про вас теж усе розповіли.
– Ви так фліртуєте з усіма жінками?
– Ні, це буває завжди по різному.
Легкий, іронічний, можливо, і дон-жуан, але Ігор сподобався Оксані. Ось так, нерозумно, одразу. Тож коли попросив номер її мобільного, не відмовляла. Їхній роман розвивався немов у кіно: з квітами, цукерками, шампанським.
Ігор забирав Оксану разом з дітьми у недільні виїзди на природу.
Того дня вони також відпочивали за містом. Сонце щедро заливало промінням лісову галявину. Оксана затіяла з дітьми гру у хованки. Прихилилася до старенького стовбура, поки малеча шукає її.
– Я знайшов тебе, мамо, знайшов, – п’ятирічний Тарасик налетів на неї, пригорнувся. Молодша Іринка теж тулилася до Оксани.
– І я знайшла… Мамо…
Оксана притихла, дивилася розгублено на Ігоря. Це ж вперше діти покликали її – мамо…
Ігор якось здивовано глянув на дітей, на Оксану. Потім рубонув рукою повітря і пішов геть до машини. Їхали до Тернополя мовчки. Діти дрімали, обсівши з обох боків Оксану, яка чомусь почувалася винною…
Після цього Ігоря не було місяць. Не телефонував, не заїжджав до Оксани ні на роботу, ні додому. З’явився зненацька, без попередження. З букетом червоних троянд, ніби й не було поміж ними розлуки.
– Виходь за мене заміж, Оксано, – почав одразу. – Діти сумують за тобою. Я зрозумів: їм справді потрібна мама. Згоджуйся. Я вже й весільні обручки купив.
Оксані хотілося, аби Ігор сказав що кохає її. Що вона йому так само необхідна, як дітям. І що вони будуть завжди разом: в радості, і в горі.
Ігор ніби вгадав її думки.
– Звичайно, я люблю тебе.
І все, без зайвих епітетів та емоцій. Нічого, кохання Оксани вистачить на двох. Усім серцем вона прив’язалася й до Ігоревих дітей – Тарасика та Іринки. Котрогось дня відчула, що й сама стане матір’ю.
– Але ж ми цього не планували, – не надто втішився звісткою Ігор.
Оксана навіть не образилася на його слова. Була надто щаслива. У свої тридцять з хвостиком літ вона має коханого чоловіка, дім, дітей. Під серцем б’ється нове життя.
Ігор, незважаючи на те , давнє попередження подружки, завжди з ними, удома. І, здається, уже й задоволений, що у них народиться маля.
А ось сьогодні Оксана сумує. Ігор поїхав у відрядження, повернеться через кілька днів. Може, зателефонувати подружці? Давно не бачилися.
– О, та у тебе справді затишне гніздечко. У цій хаті уже твоїм духом пахне, – давня подруга якось надто прискіпливо розглядала дорогі килими, картини на стінах і навіть облицювальну плитку у ванній. – А як щодо кохання? Любить тебе Ігор чи й далі на чужих жінок задивляється?
Оксана заперечила, мовляв, Ігор зовсім не такий.
– Наївна ти, Оксано. Повір, поки ти пильнуєш його дітей, він отримує від життя усі радощі. Утім, ти теж влаштувалася непогано: у домі хіба пташиного молока не вистачає.
Зручно усім, чи не так?
Після тієї розмови в Оксани ще довго було неприємно на душі. Але з часом усе призабулося. Тим паче, що почувала вона себе не дуже добре.
Лікарі радили бувати більше на свіжому повітрі. Оксана забрала Іринку з Тарасиком і поїхала у село до мами. Ігор пообіцяв через тиждень за ними приїхати.
Але в селі Іринка раптово захворіла, у дівчинки піднялася температура. Мабуть, алергія, – припустила сільська фельдшерка. А тут саме сусід їхав до Тернополя. Оксана вирішила повернутися з дітьми додому.
У їхньому дворі стояла біла легківка. Ліза, подружка, майнуло в голові. Чого б це раптом вона приїхала, адже знала, що Оксана в селі.
Ще з-за дверей почула у хаті музику, сміх. Відчиняла двері. В очі вдарив яскравий сніп світла. У ньому два силуети зовсім близько, поруч – Ігор і Ліза.
Пам’ятає, як зачинила двері. Прикрила від того сліпучого світла Тарасика та Іринку. А потім темніло і темніло в очах.
Оксана не могла втриматися на ногах, хоч і хапалася безсилими руками за високі перила. Котилася східцями вниз,
навіть не відчуваючи бoлю.
Це вже пізніше, у лікарні, він, цей бiль, прониже не тільки тіло, а й гострими шпичаками упнеться в душу.
Вона втратила найдорожче – своє маля.
Той, кого любила, виявився справді ловеласом. І даремно Ігор запевняє, що між ним і Лізою нічого не було. Що її подружка того дня заїхала не до нього, а до неї, Оксани. Правда, не поспішала йти. От він і запропонував їй кави.
Оксана не хотіла слухати, бачити Ігоря. Просила не приходити більше. Ніколи. А за своїми речами, коли вона вийде з лікарні, пришле когось із знайомих.
– А до вас гості, – перервала Оксанині думки медсестра.
Хто б це міг бути? Мама тільки що поїхала, а більше у неї тут з родини нікого нема.
На порозі палати – Тарасик з Іринкою. Несміливо підходять до ліжка.
– Мамо… Ти одужаєш, правда? Ми любимо тебе і дуже чекаємо вдома.
І вже тулилися до Оксани, обнімали теплими рученятами. Як тоді, у кількарічної давності день, коли вперше назвали її мамою.
Зіна КУШНІРУК.
