Привів до нас син невістку знайомитися, я приготувала частування і раптом в пам’яті зринуло, як бабуся мого чоловіка себе за столом вела на моїх оглядинах. Аж мороз по шкірі пішов.
Було це в чоловіка в селі, якраз копали город і Ярослав попросив мене не визбируватися, а взяти одяг до роботи.
Я зрозуміла, що треба буде старатися і вирішила, що маю показати себе з якнайкращого боку.
Приїхали ми зранку, але для сільських жителів, то вже було пізно і нас зустріли тільки… спини…
Славко тицьнув мені відро і я зрозуміла, що треба картоплю збирати та в мішки носити.
– Ти чого цю картоплину залишила, – почула збоку окрик старенької жінки, – Та за тобою ще відро можна назбирати! То ти таку нам робітницю, Славцю, привіз?
Мені хотілося провалитися крізь землю, бо раптово спини повернулися подивитися на мене і на їх обличчях читалося одне – ну ти й…
– Це що за робота, – провадила далі бабуся, – Хай йде та Наталці допоможе!
Пам’ятаю, що Славко вхопив мене за руку і потягнув до хати, де господарювала Наталка, як виявилося, дружина його старшого брата. Я зрозуміла, чому вона не працювала на полі – вона була при надії, але наготувати їсти на таку кількість людей, то ж важко все одно.
Я старалася їй допомогти, а вона лиш усміхалася:
– Ти, головне, не старайся, тут таке не цінять, а от характер – цінять.
Ми накрили на стіл і стали чекати всіх на обід.
Бабуся прийшла чи не останньою і всі мали на неї чекати, коли вона сяде за стіл.
– Це що за помиї, – почала вона, коли спробувала першу ложку супу. Я страшенно втішилася, що не я варила його, бо це було б взагалі.
– Не подобається – не їжте, – сказала Наталка так спокійно, що я не вірила, що так можна реагувати.
Я спробувала суп і він був неймовірно смачним! Але бабуся не вгавала і все казала, що їсти неможливо.
Тоді Наталка встала і взяла тарілку від бабусі і пішла вилити його псові.
Вона так само спокійно вернулася назад, а я не знала, що робити і що казати. Проте, всі робили вигляд, що нічого не сталося.
Настала черга й для картоплі з м’ясом, я дуже переживала за салат, бо його робила я.
Бабуся знову почала говорити, що м’ясо таке тверде, що й пережувати неможливо.
Я бачила, що Наталка знову встала, але бабуся вхопилася за миску та сказала, що ще одну ложку з’їсть аби голодною не працювати. Проте, вона з’їла все і навіть брала мій салат та нічого не говорила!
Я була вражена тим, як Наталка себе веде, бо я б вже ревіла десь в коморі.
Далі всі розговорилися і я зрозуміла, що за столом і тато й мама Славка, далі його дядько з дружиною і донькою, його старший брат з дружиною і сестра. До розмов якось не було охоти, бо всі були стомлені, а лиш пів дня пройшло.
Бабуся не дала нікому відпочити і погнала знову всіх на город, бо «буде дощ».
Я, знаєте, не знала куди мені – до картоплі чи до кухні, а спитати не було в кого.
Але Наталка виявилася найбільш адекватною людиною і залишила біля кухні, щоб приготувати вечерю.
Вечір пройшов так само – бабця ганила страви, але швидко їла, моя майбутня свекруха на це лиш усміхалася, я сиділа не причепи кобилі хвіст, бо на мене й не звертали уваги. В центрі була бабусі, яка пригадувала скільки мішків викопали в минулому році і який зараз не урожай.
– Розраховуйте, що я вам дам хіба по мішкові, – говорила вона.
Їхали ми додому пізно ввечері, я ледве трималася на ногах і в голові крутилося лише одне – для чого мене там було?
– Ти всім сподобалася, – впевнено говорив Ярослав, а я лиш кліпала очима, бо він точно жартує!
Отаке було моє сватання чи знайомство, головне мені не повторити поведінку своєї свекрухи і бабці, а там якось буде.
Фото Ярослава Романюка.