Можливо, це звучить як дрібниця, але Різдво з чоловіковою родиною для мене завжди було трохи складним випробуванням. З одного боку — хочеться сподобатися свекрусі, з іншого — я не можу позбутися відчуття, що для неї я завжди залишаюся “тою дівчиною, яка відібрала її синочка”. І цього року історія з холодцем лише додала масла у вогонь.
Все почалося десь за тиждень до Різдва. Ми з чоловіком і дітьми готувалися до поїздки, складали подарунки, планували, що взяти з собою, коли раптом задзвонив телефон. Це була вона.
— Олю, слухай, — почала свекруха тоном, яким зазвичай дають завдання. — Ти ж у нас така майстриня на кухні! Приготуй, будь ласка, холодець на свята. Бо я щось не встигаю. Страв і так багато треба готувати, а ти молоденька, у тебе і сили, і натхнення!
Я зніяковіла, але відмовити не змогла.
— Звісно, приготую! — відповіла, хоча насправді уявлення не мала, як це робити. У моїй родині холодець не готували. І ось тепер переді мною стояла дилема: розібратися, як це робити, чи зганьбитися перед свекрухою.
Два дні до Різдва я провела на кухні. Поки діти гралися з новими іграшками, а чоловік занурився у робочі справи, я годинами варила ті кістки. У рецепті було написано: “Бульйон має бути прозорим”. Але чомусь у мене він вийшов мутним, навіть після проціджування через марлю. Тривога накочувала хвилями.
Я спробувала виправити ситуацію: закип’ятила бульйон ще раз, додала яйце, яке мало “забрати каламутність”. Це не допомогло. У якийсь момент я просто вирішила: “Годі! Як вийшло, так вийшло”. Розлила бульйон по тарілках, додала м’ясо й поставила у холодильник.
— Все буде добре, — заспокоювала я себе, але всередині вже передчувала, що на мене чекає.
І ось ми приїхали до свекрухи. Її будинок — справжній осередок святкового хаосу: запахи їжі, метушня дітей, гучні розмови. Я зайшла на кухню з підносом своїх тарілок.
— О, ти привезла! — сказала вона, швидко кидаючи погляд на холодець. — Добре, став сюди.
Здавалося, що все йшло нормально, поки не настала година розкладати страви на святковий стіл. Я гордо відкрила свої тарілки, а свекруха нахилилася, глянула й зморщилася, ніби побачила щось неїстівне в тарілці.
— Це що, ти називаєш холодцем? — запитала вона так, щоб усі почули.
Я мовчала, не знаючи, що відповісти. Її наступні слова прозвучали, як грім серед ясного неба:
— Це ж навіть на стіл поставити соромно. Це хіба що собаці дати!
Вона демонстративно взяла тарілки й віднесла їх на край кухні. Я почувалася дуже ніяково. При цьому невістки(у мого чоловіка ще два брати) мовчки переглянулися, але нічого не сказали. Чоловік теж промовчав — він взагалі уникає втручатися в подібні ситуації.
Увечері, коли всі їли святковий обід, а моя страва так і залишилася стояти на кухні, мені було неймовірно соромно. Я сиділа, дивилася на свою тарілку й думала: “Чому я погодилася? Чому дозволила їй так зі мною вчинити?”. До речі, про долю холодцю я нічого не знаю, бл мені повернули лише тарілки.
Здавалося б, ну холодець. Але це було не про холодець. Це було про те, що вона не сприймає мене як рівну.
Тепер вона знову дзвонить і просить щось приготувати на Новий рік. Вимовляє свої слова з тією ж “солодкою” інтонацією, яка не обіцяє нічого доброго.
— Олю, ти ж така молодець, приготуєш “Олів’є”, правда? У тебе ж він завжди такий смачний.
Я стою на кухні з телефоном у руках і думаю: “Чи варто? Чи знову буде щось не так? Чи, може, краще сказати, що ми цього разу святкуємо вдома?”
— Ну, не знаю… — починаю я, але вона перебиває:
— Та годі тобі! Це ж для всіх, не тільки для мене. Ти ж не відмовиш?
Вона майстерно примовляє, і я знову відчуваю, як тону в її вимогах.
Після того випадку з холодцем я довго аналізувала ситуацію. Чому мене так зачепило? Можливо, тому, що я намагалася догодити й отримала у відповідь лише критику?
Тепер, коли треба вирішити, чи братися за “Олів’є”, я вагаюся.
Чоловік, як завжди, каже:
— Та не бери це до серця. Просто скажи, що не маєш часу.
Але ж я знаю, що це не про час. Це про те, чи маю я право бути собою, навіть якщо мій холодець мутний.
Тож, ось питання до вас, дорогі читачі: що б ви зробили на моєму місці? Готували б на Новий рік чи краще залишили б це “почесне завдання” самій свекрусі?
