– Рито, ти повинна зрозуміти – я тебе кохаю. Але, я – людина особлива. Я не буду вірним лтобі, не зможу, хоч саме ти завжди будеш у мене на першому місці, – казав мій наречений. – Тобі потрібно подумати, чи згодна ти на таке життя. Повір, нужди ти ні в чому не знатимеш, але й мені потрібна певна свобода.
Ці слова стали початком історії, яка тривала понад тридцять років. Ми жили в невеликому містечку на сході країни. Наші батьки були знайомі, а моя мама, завжди була в захваті від Ігоря.
– Доню, погоджуйся, – сказала вона. – Усі чоловіки такі, просто більшість це приховує. А твій хоча б чесний.
Мама дала пораду, але не уточнила, що жити з таким чоловіком доведеться мені, а не їй. Мій тато був взірцем сім’янина. Однак, жили ми завжди бідно. Ну а Ігор був із досить таки заможної родини.
Весілля відбулося швидко, з дотриманням усіх урочистостей. Гуляли три дні, з’їхалось чи не пів світу. Мама була щаслива, я також пурхала на крилах любові. Але не довго.
Наступного ж дня після церемонії Ігор почав кудись збиратись:
– Сьогодні ввечері йду до Марини, у неї день народження.
– А чому мене не береш? – запитала я.
– Ну вона тебе не знає, та й компанія у нас своя, тож, Вибачай, але ти вільна зустрітись із подругами. Мене не буде довго, – відповів він спокійно.
Так почалися наші будні. Спочатку я думала, що звикну. Будинок, робота, спільні вечори – усе виглядало як у звичайних сім’ях. Через рік у нас з’явилась дочка, а ще через два – двійнята: син і дочка.
Ігор був зразковим чоловіком і батьком. Він приходив додому вчасно, брав активну участь у вихованні дітей, допомагав по господарству. Здавалося, що у нас ідеальна родина.
Але я знала, що це лише фасад. У чоловіка була тривала історія з його колегою по роботі. І він навіть не намагався цього приховати.
Я ззовні спокійна, намагалась робити вигляд що мені усе одно. Себе в тому переконувала. Але, ніхто ж мене не попереджав, що терпіти і не звертати увагу – важко.
– Ігоре, ти мене кохаєш? – якось запитала я.
– Тебе, і тільки тебе, – відповів він. – Чи ти маєш сумніви?
Його відповідь не приносила мені спокою. Я не могла позбутися відчуття, що чоловік мій лиш на третину. І хоча він ставився до мене, мов до королеви. Дарував подарунки, на задрісь усім подругам. Я ні дня не була щасливою.
Дивлячись на ті коштовні речі я запитувала себе – з чого така щедрість. Які гріхи він замолює такою кількістю грошей? Про що я не знаю? Що відбулось?
У кінці 2000-х ми переїхали до столиці. Ігор вирішив відкрити власну справу. Спочатку це була невелика майстерня з ремонту автомобілів, але поступово вона перетворилася на велику автомайстерню, а потім чоловік зайнявся нерухомістю.
Жити стало легше й багатше. У нас з’явився просторий будинок, дорогий автомобіль, можливість подорожувати. Але це багатство лише підкреслювало мою внутрішню порожнечу.
Ігор, отримавши великі гроші, збільшив і свої «можливості». Коли я дізналась, що він орендує квартиру у дуже престижному будинку, той на своє виправдання сказав.
– Це лише для бізнес-партнерів. Це нормальна практика – надавати житло на час візиту в Україну. Не в хрущівку ж їх заселяти?
Я намагалася закривати очі, але в душі кішки скребли і вовки вили. Тоді я сама з собою домовлялась. У нас діти, заради них я й живу із їхнім татком.
Сьогодні мені 63. Наші діти виросли, отримали гарну освіту, живуть у достатку. Ігор завжди дбав про них і про мене. Але ким я є для нього?
– Ми ж із тобою домовлялися, – нагадував він щоразу, коли я піднімала цю тему.
Я для нього, напевне, завжди була надійним тилом – матір’ю його дітей. Але чи була я для нього коханою жінкою? Цього я так і не дізналася.
Мене турбує не лише минуле, але й майбутнє. Останнім часом все частіше думаю: у мого чоловіка можуть бути інші діти. І якщо вони існують, то це вплине на спадщину, яку отримають наші?
– Ігоре, чи є в тебе ще діти? – одного разу запитала я.
– Це не твоя справа, – відповів він категорично.
А що як наші накопичення будуть розділені несправедливо. Я хочу, щоб мої діти жили в достатку, адже я віддала цьому шлюбу все своє життя.
Чи шкодую я нині про свій шлюб? Так, безсумнівно. Я погодилася на умови Ігоря, тому що не вірила в себе. Я прожила все життя в статусі «офіційної дружини», але ніколи не почувалася щасливою.
Ігор виконав свою обіцянку – не покинув мене, забезпечив дітей, подарував матеріальний комфорт. Але разом із цим зробив мене нещасною. Це я вже зараз добре розумію.
Ця історія – не скарга, а сповідь. Я прожила життя, яке обрала сама, адже мало й розуміла, що насправді мене чекає. Нині я часто розмовляю із мамою, запитую, чому вона мене не пошкодувала. Чого тоді сказала йти за Ігоря?
— Робити тобі нічого, от і вигадала собі казна-що. Прожила вареником у маслі ще й на долю скаржишся. Озирнись, доню. Тобі несказанно пощастило. І якби я знала як буде, то все одно б порадила тобі йти за нього.
І що? Я справді невдячна? Не бачу свого щастя? Не маю права відчувати того, що відчуваю?
Головна картинка ілюстративна.
