Цій історії скоро тридцятий рік. Багато за той час води втекло, але щороку я чула від чоловіка своєї сестри одне: “Ти залишила нас біля розбитого корита”. Хто ж знав, чим усе скінчиться.
Ми із сестрою моєю завжди були дуже близькими. Ліна мені була не тільки сестрою – кращою подругою, мамою, наставницею і порадницею.
Ми із дитинства були близькими, а з роками той зв’язок лиш міцнішав. Навіть те, що у кожної із нас з’явилась своя окрема сім’я не змусило нас забути одна про одну. “Нема сестри, нема родини”, то про нас.
Ну а тридцять років тому у сестри моєї був у житті неймовірно період важкий. Саме тоді її чоловік пустився берега. Що тільки не робив їй той Василь, не раз у сусідів Ліна ночувала.
Ну, але ж вона його кохала і той стан його сприймала швидше, як недугу і будь-що хотіла його урятувати. Саме тоді і вирішила вона, що буде правильно забрати чоловіка з міста де вони проживали, у наше село.
Ліна, старша від мене на три роки. Вона на восьмому місяці була, а я саме на другий курс перейшла. Оскільки ту квартиру тато ще неодруженим хлопцем отримав, то Ліна виїхала в село, а я у ту квартиру переїхала.
Мови про те, що квартиру продати ніколи й не було. Та й навіщо? Батьки сестрі в селі придбали дім одразу, допомогли з ремонтом, авто подарували. Ну а я жила в столичній квартирі однокімнатній.
Усі ці роки мені те житло було і у супові і в борщі. Зять місця собі не знаходив, шкодував за колишнім життям і щиро був упевнений у тому, що я забрала їхнє житло. Сестра намагалась йому щось довести, як і батьки мої, але намарне.
Оскільки я заміж вийшла майже в сорок, то все життя прожила у тій квартирі. У нас один син, нині йому 11 і на нас трьох у цій квартирі цілком достатньо місця. Це наш дім і інакшого нам і не треба, адже усі сусіди стали і рідними і близькими.
Нещодавно мій тато дізнався про свій невтішний діагноз. Вирішив владнати усі справи, аби потім ми не мали ніяких непорозумінь. Так от, за його заповітом я отримую квартиру у якій живу, ну а сестрі відходить її дім у селі.
Несподівано проти такого татового рішення повстав не тільки мій зять, але й сестра моя. Бачте, для неї то велика несправедливість, що одна матиме квартиру у столиці, а інша всього лиш дім у селі.
— Все має бути справедливо, а саме – навпіл. Буде їй квартира, а мені тоді різницю віддайте, – каже вона татові.
Батькам і так важко, вони літні люди, а тут такі заяви. Я намагалось із Ліною побалакати, але то швидше була розмова зі стіною. Говорить, що вона за справедливість, а те, як усе обертає, то точно не є справедливим.
Ну як мені пояснити людині, що от так поводитись не можна. Нам обом батьки дали житло, яка різниця де? Ну хіба не так?
Головна картинка ілюстративна.
