Цього разу на порозі стояла племінниця чоловіка не сама, а з двома подругами. Мені аж зле стало, ну от такого терпіти я точно не буду. Накинула на плечі кофтину, взула кросівки, взяла до рук сумку і усім своїм виглядом дала зрозуміти, що вони мене у дверях застали, адже я саме по справах біжу. Треба було чути мою свекруха ввечері.
Минулого року племінниця мого чоловіка вирішила, що хоче навчатись у столиці. Місцевий педагогічний університет їй не сподобався. а ось освоїти професію менеджера в столиці, їй здалось значно перспективнішою справою.
Самі розумієте, що минулого року навчання майже не було. Ми ледь тримались, студенти освоювали професії дистанційно. У ті рідкісні тижні, коли вона все ж відвідувала аудиторії, жила в основному у нас на окраїні, адже поруч хороше сховище. Зовиця дуже просила мене, аби я наглядала за племінницею, але я й сама без її слів це робила, адже ж дитина сама у такий час у столиці.
Однак, цьогоріч вона приїхала ще задовго до того, як почалось навчання. Вирішила трішки підробити аби до початку навчання мати власні кошти на придбання телефону. Жила вона майже все літо у нас, хоча мова була лиш про кілька тижнів, поки не знайде квартиру.
Зовиця дуже дякувала за те, що ми пригріли її доньку, однак, далі подяки справа не йшла. Чомусь. їй і у голову не прийшло, що на проживання дівчині потрібні гроші, та й племінниця чоловіка не поспішала хоча б хліба придбати. Я не жадібна, ні, але поява ще однієї дитини у наші із чоловіком плани не входила. Так, тарілки супу не шкода, але коли це роблять твоїм обов’язком, то це вже занадто, та ще й три місяці поспіль.
День, коли вона від нас з’їхала став справжнім святом для мене. Нарешті, розпочалось навчання і вона переїхала в гуртожиток. Ні дякую, ні бодай чогось схожого на подібні слова я від рідні чоловіка не почула.
А тепер уявіть моє здивування, коли племінниця чоловіка почала до нас ходити на обіди і вечері. А що? Інститут усього в двох зупинках: “Я б слона проковтнула”. Чую я щоразу як відчиняю їй двері. І знову ж таки, ні тобі натяку на якісь продукти, ні бодай пачки рису, чи буханця хлібчика.
А це, прийшла в п’ятницю зі своїми подругами. Я коли їх у вічко побачила, так мало не розплакалась. Швидко одяглась і усім своїм виглядом дала зрозуміти, що зайнята і що вони мене у дверях застали. Але племінниця не розгубилась:
— Я ключі у сусідки залишу, ми лиш перекусимо і в гуртожиток.
Довелось мені пояснити, що у мене в холодильнику порожньо, а якщо і є їжа, то для власної родини, та й напису “кафе” на дверях я не маю, тож годувати я їх не збираюсь.
Уже ввечері зателефонувала мені свекруха обурена. Дуже їй прикро за онуку, не очікувала вона від сім’ї рідного сина того, що для дитини пошкодують тарілку супу.
— Супу? А вона його їсть?, – запитую не витримавши, – Чи тут село, що картопля на городі росте і кури по подвір’ю бігають? Ви хоч здогадуєтесь скільки нині у місті продукти коштують: крупа, вода, газ, сир, чи та ж картопля із морквою, чи м’ясо? Чого я повинна годувати родичку та ще й її подруг? Вона моя дитина? Я й так її пригріла на три місяці, з мене досить. Тепер хай сама вчиться готувати 19 років, не дитина вже.
Ох, тепер маю я що слухати. Чоловік обурений тим, що я так з його мамою говорила. Зовиця говорить, що я зруйнувала родину своєю жадібністю. Мовляв, вони одне одному ніколи крихти хліба не пожаліли, а тут я зі своїми порядками руйную їхні устої.
От тільки мене ніхто чути і розуміти не хоче.
Хіба це нормально, скажіть мені, може я чогось не розумію?
Я повинна була широко розкрити двері квартири і холодильника тільки тому, що то подруги племінниці?
Ну ви б так вчинили? Змовчали б?
18,09.2023