Нас у мами п’ятеро, родом ми з невеличкого села. За життя наша родина не нежила, ані статків, ані хоромів, ані великої господарки.
Мама все життя пропрацювали сільською бібліотекаркою, великої пенсії не заробила. Батька нашого не стало дуже рано, найстаршому моєму братові тоді було 14.
Мама, як лиш могла, заохочувала нас до навчання. Ні до господарки не заставляла, ні до роботи в хаті, лиш просила, щоб ми вчилися і здобували освіту.
Для села мамині методі виховання були щонайменше дивними. Ніхто з добропорядного жіноцтва доброго слова про маму не сказав, бо як то таке можливо, щоб п’ятеро дітей в хаті, а мати сама на городі та коло худоби порається.
Мама на сільські пересуди уваги не звертала, а робила все, щоб ми вступили до університетів.
Возила продавати молоко, городину, влітку збирала ягоди і гриби в лісі і так кожного з нас дотягнула до закінчення школи, а далі з кожним їздила на вступні екзамени, бо тоді ще не було ЗНО.
Якщо коротко – то всі ми вчилися на державній формі навчання і добре закінчили виші, хтось гірше, хтось краще, але всі здобули вищу освіту.
Мама страшенно за нас раділа, вірила у кожного з нас, продовжувала підтримувати і добрим словом, і порадою.
Ми виросли, роз’їхалися Україною, створили свої сім’ї, але про маму не забували ніколи, та й поміж нами з братами і сестрами завжди панувало порозуміння і дружба.
Двічі на рік намагалися до мами з’їжджатися, але попередньо домовлялися хто і коли їде, бо материна хата всіх нас заразом не вміщає. Там дві кімнатки, топиться дровами, вода і вигоди на вулиці.
Нема серед нас багатіїв і людей із великими статками, такі собі середнячки. Але всі ми дуже добре знаємо, що для нас зробила мама і довіку будемо їй за це вдячні.
Двоє з моїх братчиків зараз боронять нашу неньку Україну, ми з сестрами всі переїхали на Захід України, поближче до мами, та лише моїй родині вдалося придбати тут квартиру, допомогли чоловікові родичі з-за кордону, сестри житло орендують, але ніхто з нас взяти до себе матір не може, бо просто фізично місця немає.
Зараз я мешкаю приблизно за 100 кілометрів від мами і час від часу до неї навідуюся, тож можу оцінити, як їй живеться, не лише з її слів.
Мама не молодіє, хоч коли я на неї дивлюся, то не бачу її років, бо для мене вона вічно молода і спритна пані, але господарка навколо говорить сама за себе. Вже й не таке охайне подвір’я, і фоса не кошена, і в хаті порядки не ті.
З усіх боків хата наче промовляє, що руки господині втомилися від років важкої праці.
Мама ніколи не скаржиться, нічого не просить, а все, що ми давали і даємо – приймає із щирою вдячністю.
Скоро мамі 73 і я бачу, як важко вже робити елементарну роботу, то ж у мене виникла ідея, яку я хочу зі своїми братами і сестрами обговорити.
Я собі придумала, що можна для неї орендувати невеличку квартиру у нашому місті, щоб вона зимувала у теплі і комфорті, я впевнена, що всі мої мене підтримають, а залишається найскладніше – переконати в цьому саму маму.
Мама – жінка, що звикла жити в своїй рідній хаті, жінка, що не хоче нікому завдавати клопоту, жінка, що ніколи не визнає, що їй самі важко. Як мені підібрати якісь такі слова, щоб у мами не виникло бажання і можливості відмовити?
