Ця історія сталася з моєю рідною бабусею.
Бабуся Саша була глибоко віруючою людиною. Регулярно відвідувала церкву та проповідувала добро.
Жила вона на самій околиці колись великого села, яке вже на час моєї юності перетворилося на подобу хутора з кількох будинків, між якими були довгі проміжки порожніх зарослих ділянок із занедбаними будинками, що розвалилися, і без них.
По дорозі від залізничної станції, від якої до села було кілометра півтора через дрібний змішаний лісок, а потім полем, її будиночок був першим.
Пам’ятаю, будучи студентом, коли приїжджав пізнім зимовим вечором, і пробирався від станції до хуртора через високі кучугури, я бачив тільки світло віконця вдалині. Це світло було як маяк, що гріє душу, і в прямому та переносному значенні.
Але цією стежкою в різні пори року повз бабусин будинок пробиралося багато різних людей. Часто бувало так, що людина помилково виходила не на своїй станції. Розпитуючи людей, як повернутися і коли найближчий поїзд, неборака часто отримував пораду на кшталт цієї:
— Ідіть у тому напрямку, на краю села бабуся живе, постукайте переночувати попросіться, вона пустить неодмінно. Добра жінка.
І вона пускала, пускала, бо все життя вірила в Бога та добро.
Різне було, бо ж різні люди до неї заходили. Але бабуся Саша ніколи нічого поганого не пам’ятала. Вважала, що людині, яка потребує, завжди потрібно допомогти, неважливо чого вона потребує, чи то їжі чи даху над головою. Завжди згадувала Євангеліє, де сказано, що не людині ми у нужді на поміч приходимо – Господу руку допомоги простягаємо.
Діти її переживали через це і лаяли її трохи, щоб обережніше була. Але вона твердо вірила у свої життєві принципи.
Так сталося і цього разу. Вийшла не на своїй станції родина. Але сім’я не зовсім проста в нашому розумінні. То була циганська родина. Хто б що не казав, а до циган у наших краях у всіх насторожене ставлення, самі розумієте.
Постукали вони, час був пізній. Бабуся Саша відчинила двері.
— Здрастуйте Вам, будьте добренькі, пустіть заночувати, проїхали станцію, а поїзд тільки вранці буде. З дітками на станції не заночуєш, холодно вже. Віддячимо вам за гостинність.
Бабуся впустила їх зі словами:
— Проходьте, люди добрі. Діток шкода.
Вона накрила на стіл чим було, погодувала дітей і дорослих. Просто по сільському. Постелила свіже постільне на ліжку. Не могла вона інакше.
Рано-вранці гості зібралися, подякували бабусі і пішли на станцію.
Сусіди, які бачили як із бабусиного будинку виходили роми, переполошилися не на жарт. Прибігли перевіряти чи все гаразд. Чи бабуся здорова, чи все на місці. Довго біля скроні пальцями крутили інавіть батькам моїм зателефонували, аби поговорили з бабусею, бо ж не діло отак бездумно поночі двері відчиняти.
Минуло кілька днів. Настала неділя. А щонеділі бабуся завжди в місто їздила, у церкві помолитися.
Як завжди службу відстояла, магазинами пройшлася, і додому. Підходячи до свого будиночка, вона побачила сусідів, які шумно щось обговорювали.
— Саш, тут цигани твої приїжджали, з тобою побачитися хотіли, – побачивши бабусю, емоційно говорила сусідка.
— Цікаво, з чого б це? Може забули чого? Та я начебто все переглянула, – спантеличено промовила бабуся Сашко.
— Та ні Сашо, вони тобі віддячити хотіли! Вік би в таке не повірила, якби сама не побачила! Ось, тобі попросили передати, – і вона вказала на кілька великих поліетиленових пакетів, доверху наповнених продуктами на різний смак.
Я б і сам не повірив у таке, якби цю історію не розповіла мені сама бабуся. Але тоді я вкотре переконався, що добро породжує добро, і люди бувають різні серед кожного з народів.
Бабусі Саші давно вже немає в живих, і будиночка її теж немає на тому місці. Але у снах я йду на те світло – маяк у ночі. На світло душі доброї людини. На світло, яке зігріває, яке дає віру у добро і добрих людей.
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
Головна картинка – pexels.
