Ну не може отой типу «програміст», якого я вважала не просто скупим, а скнарою, який перевершив мультяшного Скруджа Мак-Дака! В розтягнутому светрі, який я бачила вперше п’ять років тому, коли прийшла сюди працювати, то він так і не викинув його, а чергував з таким самим п’ятирічним чорним з закороткими рукавами.
Це той Андрій, який ніколи не йшов з нами обідати, а завжди мав якийсь бутерброд чи контейнер з запіканкою, це той Андрій, який біг першим на роботу, бо саме там пив каву, щоб зекономити і не пити вдома. І про це він сам мені своїм ротом сказав!
– Ні, я не п’ю каву вдома, – казав мені, – Навіщо, якщо на роботі можна випити безкоштовно?
Я не знаю, бо я б без кави просто не встала, а тут приходить на восьму і п’є каву…
Це той Андрій, який ходив на роботу пішки! Пішки, розумієте?
– Та мені не вигідно їздити, – казав, коли я його спитала, що бачила, як він іде з іншого кінця міста, – Там дві зупинки до центру, а там вічно такі корки, що швидше пройтися.
Це той Андрій, який ходив з тим самим телефоном всі ці роки, що я його знаю, а скільки ще було до того?
Чому я запам’ятала – екран був розбитим і він його так і не замінив! Ви уявляєте?
Це той Андрій, який ніколи не ходив на корпоративи, на спільні виїзди в гори чи на природу, бо знав, що треба скидатися на їжу.
Коли я тільки почала пізнавати цей колектив, то одразу звернула увагу на нього, бо він виглядав ну дуже вже бідненько, але чистенько. І вже тоді колеги сказали аби я не пробувала у нього позичати до зарплати, бо він страшний скнара.
Якщо чесно, то я вже сміялася, що він вдома й світла не включає, адже все є на роботі: інтернет та кавоварка.
Не знаю, яким по черзі шокуючим відкриттям для мене стало те, що він має дружину!
І це були дійсно два чоботи пара – вона от така сама як він – від неї навіть пахло гуманітарною.
– Вона що, шкодує води аби той одяг випрати, – спитала я колег, а ті тільки реготали.
І ось ці люди, ці два персонажі, які, здається, вилазили на світ божий лиш на роботу, вони просто зникли.
Коли Андрій не прийшов на роботу, то це одразу кинулося в очі, бо ж всі йшли до них то з такою проблемою, то з сякою. А тут його крісло порожнє, хоч той розтягнутий дев’ять місяців светр ( виняток був лише літом і його заміняли три сорочки з запраним коміром) сірів завжди в кріслі навпроти мене.
І тут Люся, наша секретарка й нам розповіла, що Андрій з дружиною виїхали за кордон, де вони вже собі придбали невеликий будиночок біля моря!
– Він це шефу говорив, а я ж слухала! Шеф спочатку засміявся, а той так на нього подивився, мовляв, що ту смішного. Вони обоє звільнилися і вже там будуть надалі жити і працювати.
Ми просто оніміли! А я взагалі не могла повірити, що отаке якесь ніяке. Що воно буде жити на березі моря!
Мені здавалося, що це якісь два роботи…
А воно он як вивернулося.
Але як це отак відкладати життя і відкладати? Ну, як це так? Ні смачно не поїсти, ні смачно не випити, а потім хоп – і вже можна жити? Я щось не думаю, що вони там будуть по-іншому виглядати, буде та сама запрана сорочка, хіба. Бо ж люди не міняються!
Фото Ярослава Романюка.
