Світанок. Крізь густий туман пробивалися перші промінчики світла.
— Вставай Ромашко, ну чого розляглася, — Надія вмовляла корівку, а та тільки зітхнула і продовжила жувати свою нескінченну жуйку.
— Добре, вмовила, — жінка піднесла годувальниці під ніс тазик з дроблянкою.
Ромашка одразу ж підхопилася.
— Ну ось, так би відразу. Ніколи мені з тобою тут роздумовувати. Дитину годувати час.
Жінки з лозинами вже чекали її біля хвіртки.
— Надіє, Пора вже гнати худобу, щось ти сьогодні спізнилася.
— Е ні, ви сьогодні без мене, мені ще Іванка треба розбудити та погодувати.
— Добре, — неохоче погодилася Варвара:
— Йди йди , своє дитя няньч.
Жінки засміялися. А коли сусідка зникла в хаті, розв’язали язики:
— Синочкові вже тридцятник, а вона поводиться з ним, як з дитиною.
— Це точно, та він так ніколи не одружиться, мамин синочок.
А Надія поралася в хаті, розігрівала фаршировані млинці у сметані, налила холодного молочка у велике горнятко.
— Іванку пора, вставай, на роботу запізнишся.
Іван потягнувся, відчув запах:
— Мої улюблені млинці!
Надія провела синочка, вручила йому сумку з обідом, постояла на ганку, дивлячись йому в слід:
— Який він все ж таки красень, он і зростом його Бог не обділив і на роботі його цінують. Відомий у селі механізатор. І дівчата на нього заглядаються.
Вона згадала про Іринку і насупилася.
— Хотіла моєму синочкові чужу дитину приписати. Довелося постаратися, щоб вона відчепилася від мого Іванка. Він знайде собі нормальну, без причепа.
Ірина повернулася в село до батьків у цікавому стані.
— Бач ходить, як царівна, ні сорому, ні совісті, — казали їй услід.
І батькам дівчини вдавано співчували:
— Як же ви тепер житимете, коли вона вас так ославила?
Минув час, у Ірини з’явився син і в селі всі забули про неї, адже завжди є нові новини, які можна обговорити.
Хлопчик підріс, а його мама влаштувалася на роботу до місцевої їдальні. Під час польових робіт розвозила обіди механізаторам. Там всі і почали помічати, як Іван не зводить з неї очей. Надії одразу ж доповіли.
— Твоєму синочку і старатися не треба, дитя вже є, — єхидно сказала Варвара, перебираючи листівки на пошті.
— Говори, та не заговорюйся, — розсердилась Надія Петрівна.
— А ти сама спитай у свого Іванка.
— І спитаю,— вирвала у сусідки з рук листівки. — Я вже закриваюся, ніколись мені тут з тобою ляси точити.
Варвара побрела до дверей:
— Подумаєш, принцеса яка, нічого їй не скажи, — бурмотіла про себе жінка.
А Надія поспішала, треба було все виправити, доки не стало надто пізно. Ірина стояла похнюпившись, вислухала різкі слова на свою адресу, а потім висловилася:
— Мені ваш син і задарма не потрібен, можна подумати, що він такий скарб.
— От і обходи його десятою дорогою, — перебила Надія дівчину:
— Пошукай для свого безбатченка іншого батька.
— Мамо, ти чому так вчинила. Ірина тепер зі мною навіть не вітається, — обурювався Іван вдома.
— Синочку, у тебе буде найкраща дівчина в селі, ось побачиш.
Хлопець махнув рукою і відвернувся, він давно вже знав, що матері даремно щось доводити. Відтоді минуло вже п’ять років. Ірина вийшла заміж за хорошого хлопця, у них уже троє дітей. А Іван теж один, з роботи поспішає додому до мами, яка зустрічає його з улюбленими млинцями.
Фото ілюстративне.
