fbpx
Історії з життя
Ти баласт, на жаль. Як би я не старалася – це не зміниться. Бажаю щастя. Гримала дверима і йшла. Проте не надовго, бо ключі таки залишала собі

“Я вкладаюся в наші стосунки! Що робиш ти?”. Цю пісню Яна починала кожного дня і Юрко чесно не розумів про що вона говорить. Вона палила свічки і розкладала меблі по феншую, готувала корисну їжу, і читала йому мотиваційні тексти. На всіх дзеркалах були якісь написи-одкровення, вона ходила «на жіночі кола» і після них читала цілі лекції про «ви, чоловіки!», ходила на йогу, і заставляла його медитувати, сідала на дієти, і приєднувала його.

– Я піклуюся про атмосферу в домі, про енергетику в нашому домі. Піклуюся про твоє здоров’я! І про духовне також! А ти просто приземлений! Ти не ростеш духовно! Ти не ростеш разом зі мною, а лиш гальмуєш мій розвиток!

Тоді Юрко втрачав дар мови, бо він просто хотів бути з нею поруч і все. Разом прокидатися, снідати, складати плани на день, бачити її усмішку, її щасливу усмішку.

Але він отримував після важкого робочого дня сморід в квартирі, постійно шукав свої речі, бо вони кожного разу вигулькували в іншому місці, але найбільше – це корисна їжа. Він вже навчився звикати до цього всього і, навіть, сморід свічок не так діймав, речі вона показувала де зі словами «Нічого не можеш без мене знайти», і він перекушував по дорозі додому фастфудом, але… Але розмови про «ти не вкладаєшся» його доконували.

– Яно, я їм твій корисний сніданок з тим смердючим сиром! Я, знаєш, дуже вкладаюся аби не виплюнути його назад в тарілку!

– То так ти цінуєш моє піклування? Тобі хочеться холестерину? Ти хочеш їсти невинних тваринок? Ти хочеш скотитися до рівня первісної людини?

– Яно, я хочу бути з тобою, а не з мудрістю віків. Я хочу жити як всі люди – гуляти, пити каву і ходити в кіно зі своєю дівчиною. Мені набридли повчання і навчання. Я хочу жити тут і зараз.

Ця розмова вела до пакування речей і сакральної фрази з завченою інтонацією:

– Ти баласт, на жаль. Як би я не старалася – це не зміниться. Бажаю щастя.

Гримала дверима і йшла. Проте не надовго, бо ключі таки залишала собі. Через деякий час вона дзвонила аби віддати ключі чи повернути якісь подарунки, далі запрошувала на дружну вечерю чи обід і все починалося знову.

Свічки. Феншуй. Корисна їжа.

Кожного разу вона починала те саме коло з виразом, ніби, все вперше. Вперше ситуація, вперше непорозуміння, вперше сварка. Все у них вперше.

Коли Юрко старався виправити ситуацію, вона робила ці спроби неможливими. Вона принципово говорила, щось на кшталт «ти не зрозумієш», «мені це треба пропрацювати самій», «це важливий досвід для мене», «я маю пройти цей урок». Але, хай йому грець, не проходила!

Вона ходила собі по колу зі звичними рухами і емоціями, і лиш одна людина, яку це реально емоційно втягувало, була ним.

Юрко сидів в залі і дивився на той самий фільм і щораз відчував нові емоції, але фільм не мінявся, Яна не мінялася.

Далі чергове розставання навіки дало йому трохи часу подумати. Він усвідомив, що всі ті світлі емоції, які він відчував до Яни, щезли. Натомість, думка про неї викликала якусь втому і полегкість, що її нема поруч. Він відчув, що він удома, в комфорті і спокої. Тож, коли Яна зателефонувала аби віддати ключі, він сказав:

– Не переймайся. Я змінив замки. У мене все добре і все завдяки тобі. Дякую!

Автор: Ксеня Ропота.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page