Спочатку ця таємниця не давала мені спати, хоч я й переконувала себе, що це просто суперниця так жартує.
Все чекала, коли на шлюбній церемонії спитають чи є хтось, хто заперечує цей шлюб і вона викрикне ті слова, що написала. Проте, тепер, через десять років я з трудом розуміла про що мене питає чоловік.
– Ти читала ту есемеску чи ні?
– Любий? Ти про що?
Я справді переконала себе, що нічого не було, раз та жінка більше не з’являлася в нашому житті.
– Через тебе я став негідником.
– Через мене?, – я геть нічого не розуміла, – я просто боролася за своє щастя, Василю, а їй не треба було та й тобі теж, раз ти тепер, через десять років згадав про неї.
Ну, знаєте. Я вже не та тремтлива дівчинка, що десять років тому і я вже розумію, що за своє треба триматися і не кліпати очима. Якби така ситуація була зі мною.
Але стривайте, чого я маю її долю приміряти до своєї? Хіба я винна в тому, що вона так вчинила? Кожна з нас мала голову на плечах і кожна жила своїм розумом, я їй нічого не винна.
– Ти уявляєш, як я почувався, коли її мати тепер прийшла до мене?
– Бідненький, а ти навіть не пам’ятаєш її?
– Так, не пам’ятаю, але от її донька вже дуже на неї схожа.
Отже, це таки було правдою.
– То ти читала те повідомлення?
– Так, я його прочитала і вирішила, що перед самим весіллям надсилати таке тобі, то просто спроба його відкласти.
– Що ти кажеш? Ти хоч розумієш, що ти кажеш? Якесь весілля ти прирівняла до появи моєї доньки на світ?
– Хвилиночку, у нас з тобою теж двоє дітей, ще менших і що тепер? Ти полетиш до неї, будеш загладжувати вину? Та й не так вже ти й був потрібен, якщо за всі ці роки не зв’язалася з тобою.
– Бо ти їй написала.
– То й що? якби це було про мене, то я б не лише писала, але й зустрілася, тим більше, якщо це все було правдою. Вона сама винна.
– Ти… ти.., – чоловік зблід і вилетів з квартири.
Перепрошую, а я тут до чого? Якби між ними була любов, то він би не зустрічався зі мною і я не дозволяла собі таке, щоб потім повідомлення виписувати. Я йому одразу сказала, що якщо хоче серйозних стосунків, то дуже прошу, але отак пожартувати – то не до мене. Через три місяці він зробив мені пропозицію і я вважаю, що це багато чого вартує.
Проте, історія продовжилася – Василь привів дитину до нас і сказав, що вона буде жити з нами.
– Наталі не стало, мати її не може виховувати дитину при живому батькові, так вона сказала.
– Чекай, я тут до чого?
– Це моя донька, ти не розумієш? Буде жити з нами. Тим більше, що ти перед нею винна, що вона всі ці роки не мала батька.
– Не вплутуй мене у вашу кашу, яку ви заварили, а тепер їсти не хочете, бо солене. Хай живе, але ти будеш глядіти її і твоя мати. Ось так.
У нас двокімнатна квартира, невелика, діти й так місця не мають, а тут ще одне ліжко, шафу треба більшу та й витрат більше. Свекруха живе сама, вона молода жінка, то хай дівча живе з нею. Василь хай туди ходить і налагоджує з нею контакт. Я і мої діти тут до чого?
Чому хтось не думає головою, а потім інші люди, які все життя живуть за правилами, мають це все розгрібати? Я живу заради своїх дітей і все роблю для них, чому я маю утримувати чужу дитину, хай вона мого чоловіка?
Як вчинити мудро в цій ситуації, щоб зберегти нашу з Василем родину, що порадите?
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
