Дізнався таємницю моєї сiмʼї. Не знаю, як ставитися до мами після такого. Спочатку не міг повірити, але потім сам переконався.
Минулого тижня я дізнався, що у мене є старша сестра. Про її існування я навіть не здогадувався.
Мама, наче неохоче, поділилася цією інформацією за вечерею. Спочатку я подумав, що це жарт чи прикра помилка. Але ні — кожне її слово підтверджувало, що вона говорить правду.
— Артеме, ти маєш знати, — сказала мама, нервово ковзаючи ложкою по чашці з чаєм. — У тебе є сестра, Світлана. Їй зараз тридцять років. Я… я відмовилася від неї, коли їй було всього вісім місяців.
У кімнаті запала тиша. Я не знав, що сказати, навіть не міг одразу зрозуміти, що відчуваю.
— Як це відмовилася? — нарешті спромігся запитати.
Мама розповіла, що була надто молодою, коли народила Світлану. Її життя тоді було непростим, а батька дитини в її житті майже не було. Вона виправдовувалася, говорила, що після зустрічі з моїм батьком той поставив умову — якщо вона хоче бути з ним, від дитини доведеться відмовитися. Мені було важко чути це. Я не міг збагнути, як вона могла залишити свою дитину заради чоловіка.
— Чому ти розповіла мені про це саме зараз? — запитав я.
— Тому що вона написала мені у соцмережах, — зізналася мама. — Вона хоче зустрітися. Але… я не можу. Я не знаю, як це зробити.
— Ти навіть не хочеш спробувати? — мій голос затремтів. — Вона — твоя дочка!
— Ти не розумієш, Артеме. Це… це занадто складно.
Я вийшов із кімнати, грюкнувши дверима. Мені було гірко і прикро за сестру, яку я ніколи не бачив. Я вирішив зробити те, чого не змогла моя мама — познайомитися зі Світланою. Знайшов її профіль у соцмережах, написав їй коротке повідомлення. Відповідь прийшла майже одразу. Вона виявилася дуже відкритою і радісною. Ми домовилися зустрітися через два дні.
У той день я купив торт і м’яку іграшку для її маленької доньки. Дорогою хвилювався, чи не буде ця зустріч незручною. Світлана зустріла мене біля свого будинку. Вона виявилася милою і красивою жінкою, хоча її життя, як я дізнався, не було легким. Вона не отримала вищої освіти, її особисте життя теж не склалося. Але вона зовсім не тримала зла на маму.
— Я давно зрозуміла, що в житті все буває, — сказала вона, коли ми сиділи на кухні за чашкою чаю. — Можливо, вона дійсно думала, що так буде краще для мене. Хоча… було важко. Дитячий будинок — це не те місце, де хочеться зростати.
Я дивився на неї і відчував тривогу за сестру. Як так сталося, що мама змогла відмовитися від неї? Але при цьому я не міг не захоплюватися Світланою. Вона не озлобилася на світ, не нарікала на обставини. Навпаки, у її очах світилася якась неймовірна доброта.
— Мені так хочеться, щоб ми спілкувалися, — додала вона, усміхаючись. — У мене ніколи не було справжньої родини. Тепер, коли я знаю, що у мене є брат, я хочу, щоб ми стали ближчими.
Я теж цього хотів. Ми провели кілька годин разом, і я зрозумів, що знайшов не лише сестру, а й друга. Її донька, маленька Даринка, одразу полюбила мене і навіть не відпускала моєї руки.
Коли я повернувся додому, мене переповнювали емоції. Мама сиділа на дивані, дивлячись телевізор, але її погляд був відсутній. Я сів поруч.
— Я бачився зі Світланою, — сказав я.
Мама здригнулася, але нічого не відповіла.
— Вона чудова людина. І вона не тримає на тебе зла, — продовжив я.
— Я рада, що ви познайомилися, — тихо сказала мама. — Але я… я не можу. Я не знаю, як дивитися їй в очі після всього, що сталося.
— А ти спробуй, — відповів я. — Вона тебе не засуджує. Вона просто хоче знати, що у неї є мама.
Мама мовчала. Я не знаю, чи зможу я пробачити її, але знаю одне — хочу підтримувати зв’язок із Світланою. І, можливо, з часом, ми всі зможемо стати справжньою родиною. Як думаєте, чи можливо пробачити таке?
