“Ти не права, – каже мені мама вкотре. – Він усе вже зрозумів і усвідомив, не бачиш – кається. То вже гордість у тобі говорить. Нею ти дітей сиротиш, бо життя, то не чорне і біле”. Слухаю і усміхаюсь, бо вона поняття не має про що нині просить. Та й усі, хто мені співають пісні от такі не усвідомлюють, що то не помилка зі сторони чоловіка була.
Коли ми з чоловіком стояли зі свічками перед вівтарем, коли обіцяли бути поруч і в радості і в нелегкі часи, то для мене був не просто звук і не порожні обіцянки. Я собі думала, що сльози на очах мого щасливого уже чоловіка були підтвердженням його наміру от так і жити до скону.
Та все змінив звичний обхід спеціалістів перед виходом на роботу. Я бігала з кабінету у кабінет, аж доки одна пані поглянувши пильно у папірці не зацокала язиком:
— Тут треба уважніше все перевірити, ось направлення, не зволікайте.
Від назви установи аж ноги підкосились. Аж зле мені стало від того, що вона на папірці там написала. Прийшла я додому горну до себе діток, сльози щоками без зупину. Вже й себе не шкода, хто їм мене зможе замінити?
Коли прийшов чоловік і почув у чім справа, якось дивно кракнув. Змінився в обличчі довго ходив із кутка в куток, а потім вийшов у під’їзд “подихати”. Не було його годину, другу, третю. Я телефоную, а він трубки не бере.
— Йому треба подумати міцно, – набрала мене свекруха згодом того ж дня. – поки не телефонуй сюди.
Як був мій чоловік у домашніх капцях і куртці на футболку. в штанях домашніх, то так і поїхав за триста кілометрів від столиці “додому думати”. Тут і так світ в друзки, одна була опора, та й та виявилась не надійною.
Доки сиділа під кабінетом, то років на десять постаріла. Сивочолий професор роздивився папірці, щось виписав, щось говорив, та я не усвідомлювала, про що то мова. Лиш згодом, уже коли він поглянув на результати усіх перевірок посміхнувся:
— Тут усе в нормі. Рідко я таке кажу, та йдіть і не повертайтесь. Ви ж здорова. Принаймні до нас вам точно не потрібно.
На радощах набрала маму. Доки повернулась додому на мене вже чекав і торт і чоловік з квітами. Стоїть і сльози втирає, каже, що дуже радий і щасливий, що вірив у помилку фахівців і взагалі, робив вигляд ніби він тоді у тих капцях не до мами за триста кілометрів, а в квартиру до мене і дітей повернувся.
Чи то від полегшення, а може так мене вразив його вчинок, та летіли його речі, і квіти, і торт. Мама мене спиняє, чоловік соромить, а я влаштувала таку сцену феєричну, що довго в під’їзді легенди ходитимуть.
Так от тепер, маю я що слухати. Раптом уся рідня мені почала казати, що я роблю непоправну помилку і що чоловік мій на те і чоловік, аби не бути таким сильним і вольовим, як жінка. Свекруха, яка просила не телефонувати, така вже медова та цукрова, так уже дбає про нашу родину, так переймається долею дітей, що мені аж смішно.
Добре, що все закінчилось добре. А ще, я вдячна долі що показала, ким насправді був мій колишній чоловік. Чому колишній? Я вирішила, що не зможу жити поруч такої людини. Хай він буде татом нашим дітям, але не обов’язково при цьому бути ще й моїм чоловіком.
Попереду тільки краще. Хіба ж я не правду кажу?
