І вже мені це так набридло чути, що я стала й собі пригадувати чи хтось, окрім вчителів, відзначав мій розум? Справа не в моїй геніальності, а в тому, що я любила вчитися, мені було цікаво, але не на фоні моєї родини.
Варто було мені чимось заперечити рідним, як бабуся впирала руки в боки і казала:
– То ти така мудра? Ось я тобі…
Далі вже долучалася мама, коли стосувалося процесу виховання, якого треба було уникнути:
– Будь мудріша, поступися!
Чули таке? А я кожен день. Треба було все віддати сестрі і братові, бо я мудріша, а якщо не віддавала, то бабуся і руки-в-боки:
– То ти така мудра?
Далі в мене списували контрольні і ще й я була винна, що не надто розбірливо пишу, тому не бачити мені цукерки.
Коли я пішла вчитися, то так само мудрість вважалася небажанням скидатися як усі на заліки, і екзамени.
– Ти така мудра?, – бубніла вже викладачка і малювала трійку.
Коли ми дівували з подругами, то вони казали:
– Ти не переживай, ти просто розумна надто, тому хлопці й не хочуть з тобою гуляти, бо ти їх виправляєш. Якщо хочеш мати хлопця, то треба ним захоплюватися, бо інакше замі не вийдеш.
І мої подруги всі вискочили заміж найперше, а я остання і навіть думала, що мені пощастило знайти мудрого чоловіка.
Бо мій чоловік на початку знайомства захоплювався моїм розумом: «Ти така у мене розумна!» і при тому очі його сяяли від гордості.
Але тепер він кривиться:
– Як ти така розумна, то чого зі мною живеш?
І на роботі мені кажуть те саме:
– Як ти така розумна, то що ти тут робиш? Не маєш вибору? Ну, то працюй мовчки і не висловлюйся, розумна тут знайшлася.
Тепер, коли я приїжджаю додому, то мама хитає головою:
– Я думала, що ти зі своїм розумом по-іншому життя проживеш…
А ще забула згадати дітей, які кажуть:
– Мамо, поможи з домашкою, ти ж у нас така розумна.
І я пояснюю, пояснюю, а далі роблю замість них, бо є розум, а є терпіння і вони чогось у мене живуть окремо.
І так я живу, наче й з розумом, а наче й ні. отак подивилася на написане і думаю, виходить, чоловік єдиний, хто мені говорив з захопленням про розум чи він вдавав? Як думаєте?
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота