Я закохалася в чоловіка своєї подруги, як побачила його в церкві в костюмі, то очей не могла відвести. Мені здавалося, що він ідеально пасує мені. Все питала себе — чому він дістався їй, коли я така гарна? Чому вона, яка ніколи особливо не переймалася своєю зовнішністю чи якимось особливими досягненнями, має поруч таку людину, а я мушу повертатися до порожньої квартири й дивитися нескінченні мелодрами? Це відчуття спалахнуло у мені з такою силою, що я більше ні про що не могла думати.
Кілька місяців я жила як у тумані. Я постійно шукала приводу дізнатися через спільних знайомих, де буває цей чоловік, чим він займається у вільний час, які в нього плани на вихідні. Навіть думала, щоб наважитися йому все сказати і хай він вирішує. Мені здавалося, що моя врода та мої щирі почуття зможуть переконати його змінити своє життя, залишити минуле й бути зі мною.
Але того дня Інна сказала, що чекає дитину. Вона запросила мене зустрітися в невеликому кафе біля нашого міського парку. Ми сіли за маленький столик біля вікна, вона довго розстібала ґудзики на пальто, усміхалася до власного відображення у віконному склі, а потім нахилилася до мене й тихо поділилася цією новиною. Вона говорила про це з такою теплотою, розповідала, як чоловік зрадів і як вони вже планували ремонтувати кімнату для малого, що в мене все всередині просто перевернулося. Мої руки похололи, я ледве втримала чашку з чаєм і лише механічно кивала у відповідь, намагаючись видавити з себе бодай якусь усмішку.
Повернувшись додому, я годинами ходила з кутка в куток по кімнаті. В мені боролися сором, заздрість, залишки здорового глузду та це всепоглинаюче почуття до чужого чоловіка.
Я не знала, як мені бути і пішла до психолога.
Кабінет фахівця був простим і затишним. На підлозі лежав килим, біля вікна стояли два глибоких крісла, а на робочому столі акуратно лежали папери та ручки.
— Ви зараз зациклені на одній точці, яка руйнує вас ізсередини, — мовив психолог, спокійно вислухавши моє плутане пояснення. — Ви намагаєтеся влізти в чуже життя замість того, щоб будувати своє. Вам потрібно терміново відволіктися.
— І як це зробити? Мені здається, що куди б я не пішла, я думатиму лише про нього, — відповіла я, стискаючи пальці в кулаки.
Той сказав, що я маю відволіктися і відвідати 20 місць і дізнатися щось цікаве про світ.
— Поїдьте у подорож. Відвідайте двадцять нових куточків у країні, дізнайтеся про їхню історію, про людей, які там мешкають. Це допоможе вашому мозку переключитися з внутрішнього болю на зовнішні враження.
Я сприйняла його пораду як єдиний шанс врятувати себе. Взяла на роботі невикористану відпустку, зібрала валізу з найнеобхіднішим одягом і купила квиток на перший потяг, що прямував на захід.
У вагоні було досить гамірно. Я сиділа біля вікна, розглядаючи сірі передмістя, які повільно залишалися позаду.
Навпроти мене влаштувався молодий чоловік із великим рюкзаком. Він тривалий час намагався акуратно розкласти свої речі на верхній полиці, потім сів, дістав із кишені записник, покрутив його в руках і нарешті звернув увагу на мене.
— Якщо мій рюкзак вам заважає під ногами, я можу його далі засунути, — сказав він, уважно подивившись на мене.
— Ні, дякую, все в порядку, він мені зовсім не заважає, — відповіла я, намагаючись звучати ввічливо.
Так я зустріла Леоніда, він теж кохав дівчину, а та любила іншого.
Він відрекомендувався і простягнув руку. Одразу було видно, що він теж їде не від хорошого життя. Спираючись ліктями на маленький столик між нами, Леонід розповів свою історію. Три роки він був закоханий у дівчину, просто до безтями, думав про неї щодня. А вона любить іншого чоловіка, там усе давно вирішено і в нього немає жодного шансу. Друзі казали йому, що він марнує свій час, але він усе чогось чекав. Тепер от зрозумів, що треба ставити крапку й рухатися далі.
Ми почали розмовляти. Виявилося, що Леонід дуже відкрита і проста людина. Він говорив тихо, без зайвого пафосу чи гіркоти, і мені вперше за довгі місяці стало легко з кимось ділитися своїми думками. Ми їхали разом кілька годин, обговорювали різні дрібниці, і коли потяг прибув до першої станції з мого маршруту, ми вирішили продовжити шлях разом.
Ми почали подорожувати разом. Мені потрібно було об’їздити двадцять місць, і він радо підхопив цю ідею, бо й сам шукав приводу не повертатися додому якомога довше. Ми їздили з міста до міста, відвідували старовинні фортеці, блукали вузькими вулицями давніх містечок, заходили до музейних залів, де працівники годинами розповідали нам про місцеві традиції та старовинний побут. Ми вивчали назви нових гірських річок, роздивлялися старовинну архітектуру, робили знімки на телефон біля веж і розмовляли про все на світі.
З кожним новим містом, з кожним новим пунктом у моєму списку я відчувала, як пекучий біль у грудях стає все меншим. Поруч був Леонід — спокійний, надійний, який завжди турбувався, чи не змерзла я, чи не голодна, і вмів підняти настрій простою та доброю розмовою.
Коли ми відвідали вже майже всі заплановані місця, наш шлях пролягав через гірські райони. Ми зупинилися в невеличкому дерев’яному будиночку. Навколо височіли гори, вкриті густими ялинами, у повітрі стояв чистий прохолодний спокій.
Того вечора ми поверталися з тривалої прогулянки гірською стежкою. Сонце вже сідало за вершини, залишаючи на деревах останні теплі відблиски. Ми сіли на дерев’яну лаву біля нашого будиночка. Я загорнулася в теплий плед і дивилася, як від наших ротів іде пара під час розмови.
— Ти знаєш, я давно не почувався таким спокійним, як за ці дні з тобою, — мовив Леонід, повертаючись до мене і беручи мене за руку.
— Я теж, — щиро відповіла я. — Мені здається, ця поїздка справді повернула мене до життя. Я ніби знову навчилася просто радіти кожному дня.
— Я довго думав про нас усередині цієї подорожі, — сказав він, дивлячись мені прямо в очі без жодного сумніву. — Коли ми сідали в той потяг, я гадав, що це просто випадкове знайомство двох самотніх людей. Але зараз я точно знаю, що не хочу більше шукати нічого іншого. Я хочу бути поруч із тобою щодня.
Наступного року в Карпатах він зробив мені пропозицію. Він дістав із кишені куртки маленьку коробочку та поклав її мені в долоню.
— Вона проста, без якихось особливих прикрас, — сказав Леонід з усмішкою. — Але це абсолютно щиро. Стань моєю дружиною. Давай збудуємо наше власне життя разом, без озирання на те, що було колись у минулому.
Я дивилася на нього, на його добрі й теплі очі, і відчувала, що це саме те, що мені потрібно. Не якісь вигадані ідеали, не намагання відняти чуже щастя, а ось цей простий, живий чоловік, який стоїть поруч зі мною на гірському ґанку.
— Я згодна, — відповіла я і міцно обійняла його за шию.
Ми повернулися до нашого міста і подали заяву до міського відділу реєстрації.
Одного разу ввечері, коли ми разом поверталися з продуктового магазину з важкими пакетами в руках, на перехресті біля нашого будинку ми випадково зустріли чоловіка моєї подруги. Побачивши мене, він зупинився на мить, а потім поволі кивнув на знак привітання.
Я лише злегка нахилила голову у відповідь, не збавляючи кроку, і міцніше стиснула долоню Леоніда. Всередині в мене не поворухнулося нічого — жодного жалю, жодної образи чи болю. Поруч зі мною йшла моя людина, із якою ми щойно обговорювали, що саме приготуємо на вечерю та які кімнатні рослини купимо на вихідних у передпокій.
— Хто це був? — запитав Леонід, коли ми вже переходили дорогу на зелене світло світлофора.
— Та це просто один давній знайомий, — відповіла я, поправляючи капюшон від прохолодного вітру. — Ходімо швидше додому, а то на вулиці стає зовсім холодно, треба поставити чайник і відпочити.
Ми піднімалися сходами до нашої квартири, Леонід дістав ключі, відчинив двері, і ми зайшли у теплий коридор, де вже чекали наші звичайні хатні справи та наш спільний вечір.
