Він дивився на мене так, ніби я говорила щось геть абсурдне зараз.
— Ти ж знала, що я не буду займатися домашніми справами. – говорив зверхньо і знехотя якось, – Ми це обговорювали ще до весілля. Раніше тебе це влаштовувало. Чому тепер ти обурюєшся? Що змінилося?
Його слова були як холодний душ. Коли то я погоджувалася на це? Коли я казала, що зможу впоратися з усім сама? Дивлюсь на свого чоловіка і зрозуміти не можу, а як то так трапилось що я за нього заміж пішла?
Але з самого початку. Ще коли ми лиш планували весілля я була впевнена, що люблю Максима понад усе. Коли він сказав, що не створений для домашніх справ, я сприйняла це як жарт.
Я ж то виросла в родині де батько готував, де мама могла піти в перукарню. а батько вимити підлогу у хаті. Де миття посуду було спільною справою, а не карою небесною.
Після весілля все було спокійно. Максим працював і забезпечував сім’ю, а я взяла на себе всі домашні обов’язки. Я не просто готувала й прибирала — я намагалася створити для нього ідеальні умови.
Бачте, коли ти закоханий, то й окрилений. Мені було в радість приготувати вечерю з трьох страв. Мені подобалось наводити лад і навіть випрасувати шкарпетки чоловіку. Я була щаслива тим усім.
Народження нашого сина відкрила для мене раніше не бачену сторону мого коханого чоловіка. Я сподівалася, що Максим стане більше часу проводити з нами, буде гарним батьком.
Але ми не вписувались у чітку систему пріорітетів: робота, друзі, телевізор. Мені доводилось крутися мов білці в колесі, доглядаючи за дитиною, підтримуючи порядок у домі, намагаючись залишатися ідеальною дружиною.
Одного дня я зібралася з думками й вирішила поговорити з чоловіком. Той саме серіал дивився у навушниках, аби не чути хникання сина, в якого саме зубчик ліз.
— Максиме, мені важко. Я більше не можу тягнути все сама. Мені потрібна твоя допомога, — сказала я, намагаючись зберігати спокій.
А той поглянув так. ніби я щось абсурдне сказала:
— Алінко, ми ж домовлялися. Навіщо це знову обговорювати? Я працюю, я заробляю. Ти маєш дбати про дім.
— Але це несправедливо! — не витримала я. — Ми обоє працюємо, я також втомлююся. Я просто хочу трохи підтримки.
— Тобто повний холодильник, квартира за яку я плачу і одяг що тобі купую же не підтримка? Я чоловік, свої обов’язки щнаю, а ти знай свої, жінко. – і повернувся до перегляду серіалу.
Ця розмова була останньою краплею. Він не мав наміру про щось говорити, чи хоча ба запитати у мене чим саме міг би полегшити мені життя. Пан сказав – вклонись.
Я вдячна Марині, подрузі моїй. Тоді я на неї образилась, адже чекала підтримки від неї, але згодом зрозуміла – права Маринка, права.Коли я почала скаржитиь на чоловіка, та різко обірвала мене:
— Аліно, давай без цього всього. Якщо ти нічого не змінюєш, це означає, що тебе все влаштовує. Тож не треба мені оце все.
Такі їдкі і грубі слова подруги були мені мов блискавиця вночі. Я замислилася. Якось я наскільки була занурена у свої клопоти у свої негаразди, що навіть не думала про те, що сказала мені Марина.
Я вирішила діяти. Спершу почала шукати роботу, щоб мати власні гроші й стати фінансово незалежною. коли зрозуміла, що можу жити сама і маю для того усе поставила Максимові ультиматум:
— Якщо ти не почнеш брати участь у нашому сімейному житті, я піду.
Він спершу засміявся.
— Ти жартуєш? Аліно, прийми душ холодний, бо ти мариш. Куди ти підеш? За що жити будеш? Сиди і не кажи дурниць.
Але я вже була готова. Я орендувала квартиру, зібрала речі й переїхала з сином. Максим дзвонив, писав, говорив що я зруйнувала нашу сім’ю. Але я знала: це рішення було правильним.
Тепер я живу в невеликій квартирі, працюю й виховую сина. Так це важко. Та що там, то дуже важко, особливо нині. Але ось що я хочу вам сказати – мені ж легше.
Коли розумієш, що можеш розраховувати лиш на себе, коли в тебе є лиш ти, так спокійніше. Я заробляю на ебе і сина, я маю ті ж умови, що мала будучи заміжньою жінкою, але при тому, мені не треба обходити ще й чоловіка, годити, годувати, чекати, прати і прибирати за ним.
— Я розповім сину, чому він виріс без батька. – сказав мені Максим при розлученні, – Я зроблю все, аби він зрозумів, хто став причиною того, що наша щаслива сім’я розпалась.
— Так, розкажи, чоловіче. Розкажи. А я зі свого боку навчу його усьому, аби ніколи його жінка від нього не пішла. Навчу, що сім’я це не про зароблені гроші і повний холодильник, а про спільний побут, розмови і дозвілля. Скажу що тато не мусить дивитись фільм у навушнику, доки дитина хникає. Що вимити тарілку, то не важка робота, то дві хвилини вільного часу коханої дружини.
Ну от скажіть, хіба ж не в тому є рецепт сімейного щастя? Хіба сама наявність чоловіка із зарплатнею, уже повинна робити жінку щасливою?
Головна картинка ілюстративна.
