В руках допотопний агрегат, з такою ж зарядкою. Ну чому ж не допомогти? В квартирці все чистенько, на столі ліки і великими літерами інструкція – скільки і коли приймати.
З телефоном все просто виявилося. Все заряджався, просто телефон був вимкнений. З горем навпіл я розібралася з ним.
Подзвонила і доньці – ваша мама хвилюється, вас другий день немає. Старенька вдячна. Каже, що дуже рада, ось з сусідкою хоч познайомилася. Донька сказала, що попереджала маму – що дуже зайнята була. Теж вдячна, що я мамі допомогла. Протягом години прийде, нехай мама не хвилюється. Начебто все нічого. Всі приємні, ввічливі. Квартира з хорошими меблями, запах чистоти витає… АЛЕ.
Бабуся переїхала місяці два тому. У двір не виходить, мабуть нікого не знає. А весна у нас казкова стоїть.
І не весна зовсім, а така шикарна тепла погода, наче літо! А вона не виходить. Телевізор у неї вимкнений. Читати явно не може, поскаржилася, що цифри на телефоні не бачить. В’язання я теж не помітила. І взагалі не помітила ось того тепла живого, атмосфери дому. Як в готельному номері. Добре, але холодно душі.
З донькою сусідки я познайомилася, коли вони завозили меблі в сусідню квартиру. Балакуча, пенсійного віку пані. Ось, – каже, мамі квартиру купили. Я і вникала. А в результаті виявилося, що в цій квартирі живе самотня старенька жінка 83-х років! Вона погано чує, погано бачить, соромиться обтяжувати сусідів, боїться виходити на вулицю (а раптом що з замком, і вона там залишиться?). Але у неї дуже хороша донька. Вона купила їй квартиру, вона великими літерами написала їй інструкцію з прийому ліків. Вона провідає її кожен день…
І як до цього ставитися, я не знаю. Піду запропоную прогулятися чи що…
Фото ілюстративне.
