fbpx
Історії з життя
Тимофій різко натиснув на гальма, і його серце відчайдушно забилося. Він миттєво впізнав голос, у якому й зараз задзвенів цей смішок

Річку зненацька накрив ранковий туман. На щастя, Тимофій не встиг далеко відпливти від човнової станції, бо він раптом опинився в суцільному мороці. Витягнувши одну руку вперед, хлопець навіть не зміг побачити кінчиків своїх пальців – ось якою була видимість.

Тимофій стурбовано покрутив головою, потім навіщось зробив кілька гарячкових рухів веслами, човен закрутився, і він відразу зрозумів, що втратив орієнтацію в просторі.

Кинувши весла, Тимофій прислухався. Він намагався зрозуміти, в якому боці знаходиться берег. Течія була досить сильною, і треба було якнайшвидше пристати до берега, щоб човен не віднесло дуже далеко.

Прислухався він довго й напружено, однак, крім тиші, так нічого й не почув.

Раптом, десь поруч, несподівано пролунав дзвінкий дівочий сміх. Сміх був дуже коротким — задзвенів і одразу обірвався. У Тимофія тьохнуло серце. Він одразу подумав — хто може сміятися на річці так рано? Адже зараз близько п’ятої ранку.

Тимофій тихо вигукнув:

— Агов!

Знову, зовсім поруч, пролунав сміх, такий самий короткий, і як здалося Тимофієві, неприродний.

У хлопця похололо серце.

— Агов, — крикнув боязко він і його човен одразу тицьнувся носом у мілину.

Знову пролунав сміх, а за ним сплеск води.

— Хто тут? — вигукнув Тимофій і почув, як швидко б’ється його серце. – Русалка?

— Русалка, русалка, — відповів, хихикаючи, жіночий голос. — А ти хто?

Від страху у Тимофія перехопило подих. Він не розумів, сниться йому зараз це все, чи він справді чує чийсь голос.

— Я Тимофій, — насилу відповів він.

— І що ти тут робиш, Тимофію? — Запитала дівчина і хитро хихикнула.

— Відпочиваю на базі відпочинку. Вже цілий тиждень. А зараз рибалити поплив. Я рибалю кожного ранку. Там, біля фарватера. – Тимофій говорив усе це, а сам думав: «Ну навіщо я їй усе це розповідаю? Напевно, я роблю неправильно. Кажуть, що з русалками розмовляти не можна».

— Ну і як? – Русалка засміялася. — Багато рибки сьогодні спіймав?

— Та я ж туди іще не дістався. Туман навколо.

— Так, туман. — Дівочий голос став серйозним. — Що ж ти в туман на річку зібрався, Тимофію? Треба було зі своєю дівчиною залишатися.

— Немає в мене ніякої дівчини, — вигукнув ображено Тимофій. — Я тут один відпочиваю. Зрозуміло?

Русалка знову хихикнула.

— Немає дівчини? Ти що, дівчат боїшся?

– Не боюся, – Тимофій помовчав, потім чесно додав: – Я їх соромлюся.

— А скільки тобі років?

— Двадцять вісім.

— Отакої. Такий великий хлопчик, а соромиться. Ой! — Голос русалки став тривожним. — Здається, туман розсіюється. Ну, прощавай, Тимофію. Прощавай.

Туман і справді, почав дуже швидко розсіюватися. Незабаром Тифмофій зміг розгледіти і стару занедбану пристань, яка була зовсім поряд з його базою відпочинку, і ліс, і навіть старі сині будиночки відпочиваючих, що стояли просто на березі річки.

Тимофій ще довго крутив головою на усі боки, сподіваючись, що зможе на власні очі побачити цю веселу русалку, потім неохоче відштовхнувся веслом від берега і направив човен до човнової станції. Рибалити йому чомусь перехотілося.

Поставивши човен на місце, він вирушив у свій будиночок і одразу ліг спати. Йому наснився голос русалки.

Три дні, що залишилися, Тимофій блукав по базі відпочинку, як у воду опущений. В його вухах звучав голос русалки, її сміх. Тимофій згадував цю дивну зустріч і докоряв собі за те, що не спитав, чи існує хоч б якась можливість зустрітися з нею ще раз. Нехай знову трапиться така ж зустріч, Тимофій згоден на все, щоб тільки ще раз почути її голос.

Коли десь на березі, чи на волейбольному майданчику, лунав жіночий сміх, серце хлопця тьохкало. Та вже за кілька секунд він розчаровано шепотів собі під ніс:

«Ні! Це не вона. Не моя русалка».

Хлопець покидав базу відпочинку з важким серцем. У день від’їзду — з п’ятої ранку і майже до обіду, не зважаючи на те, що падав дрібний дощ, він простояв біля того самого місця, де відбулася їхня розмова, і подумки прощався зі своїм несподіваним захопленням.

Опівдні він подався на стоянку, де знаходилася його автівка. А дощ продовжував моросити. Виїхавши за ворота бази, і проїхавши сто метрів по звивистій лісовій дорозі, він побачив попереду постать, в безглуздому плащі, з накинутим на голову каптуром і з важким рюкзаком на плечах. Тільки під’їхавши ближче до незнайомої постаті, Тимофій зрозумів, що це жінка, пригальмував, опустив скло і запропонував:

— Сідайте до мене в машину. Довезу до автобусної зупинки. Бо під таким дощем ви зовсім промокнете.

Жінка мовчки кивнула, квапливо зняла рюкзак, кинула його на заднє сидіння автомобіля і сіла поряд із водієм.

— Може, вас довезти до міста? — Знову запропонував Тимофій. — Ви ж, мабуть, прямуєте туди?

Жінка, нарешті, опустила на плечі каптур, і, відразу перетворившись на молоду дівчину, зі смішком у голосі сказала:

— Було б чудово. Спасибі вам, Тимофію.

Тимофій різко натиснув на гальма, і його серце відчайдушно забилося. Він миттєво впізнав голос, у якому й зараз задзвенів цей смішок.

— Русалка?! – майже вигукнув він. — Це ви?!

— Ага. — Дівчина знову засміялася своїм чарівним сміхом. – Тільки, якщо чесно, мене звати Дарина. Ну що, поїхали, Тимофію?

Тимофій весь час дивився і дивився на неї. І ніяк не міг надивитись.

А. Anisimov.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page