fbpx
Історії з життя
У батька моїх дітей нова сім’я. Він живе з жінкою, яка вже була одружена двічі. І село мовчить. Тільки свекруха з цього приводу роздає коментарі: «Не сподобається ця, буде друга, ні, то буде третя. Аби син був щасливий».

Вирішила написати про те, що тривожить. Може, хтось упізнає себе в моїй гіркій сповіді.

Вийшла заміж у 23 роки, не з великої любові, але за людину, яка мені подобалася. Народила дівчинку, потім 10 років була «сімейною людиною», хоча сім’ї у справжньому розумінні цього слова не було. Розлучилася…

До розлучення я завжди в своїй родині була винною в усьому. Чомусь складалося так, що люди, яким я навіть у думці не бажала зла, вважали мене причиною всіх своїх нещасть. Особливо це стосувалося чоловіка і його родичів. Я досить довго аналізувала, чому. І дійшла висновку: його рідня мене ніколи не любила, не поважала. Здається, навіть те, що я живу на світі, було для них неприємним.

Можливо, треба було раніше зібрати всю свою мужність, волю і залишити дім, де тобі погано. Але я не могла уявити, як можуть рости сиротами діти при живому батькові. І помилилася, ще більше затягуючи непорозуміння. Я не знала, що є істини, які розуміються самі собою. Ну як, наприклад, можна було вимагати в чоловіка поваги до себе, як до матері його дітей, коли такі думки навіть в голову йому не приходили? Як можна було вимагати у нього любові до своїх дітей, коли, через нелюбов до мене, він просто забув про їхнє існування! Та й не вимагають узагалі ні поваги, ні любові…

А через які плітки, яке болото я пройшла! Сьогодні дивуюсь, як усе витримала! І знову намагалася створити сім’ю. Втішала себе, що це заради дітей. Нічого не вийшло! Чоловік пішов до іншої…

Недавно свекруха кинула мені такі слова: «Мій син звільнився від тебе». Невже ця жінка не розуміє, що це не він «звільнився»! Це її онуки позбулись щасливого дитинства, батьківської підтримки, можливості відчути тепло рідного дому. Мені сумно й від думки, що коли на долю моїх дітей випадуть якісь життєві випробування, вони, можливо, так само легко залишать сім’ю, заспокоюючи себе тим, чим заспокоюють люди мене: «Виростуть діти і без батька».

Ні, не можна таке казати! Мене до сліз хвилює один із весільних обрядів. Коли наречені беруть шлюб, то низько вклоняються своїм батькам, дякуючи за виховання. А кому кланятимуться мої діти?

Я знаю, якою була суворою сільська мораль. Як осуджували чоловіка чи жінку за те, що вони нехтують сімейними обов’язками, мають поганий вплив на виховання своїх дітей. А сьогодні? Сьогодні нас нічим не здивуєш, сьогодні все дозволено.

У батька моїх дітей нова сім’я. Він живе з жінкою, яка вже була одружена двічі. І село мовчить. Тільки свекруха з цього приводу роздає коментарі: «Не сподобається ця, буде друга, ні, то буде третя. Аби син був щасливий».

Невже так байдуже можна говорити про такі речі? Ні, ні й ще раз ні! Не мають права ні батько, ні мати навіть у думках на особисте щастя, якщо вони залишили своїх дітей.

А в моїй історії всі щасливі, всі веселі. Тільки моя десятирічна донька ніяк не може зрозуміти, як міг її батько, якого вона любила понад усе, поміняти її на чужу тітку та її дітей?! І як мені їй це пояснити?

А найбільше ятрить душу, що досі вважаю себе винною у тому, що сталося. Дорікаю собі, що, мабуть, не змогла, не зуміла підлаштуватися під обставини заради майбутнього дітей.

Олена М. Хмельницька область.

Вербиченька.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page