Раптом для себе з’ясувала, що чоловік у мене дуже дволичний. Поки ми в ямі сиділи, допомога батьків була потрібна, так у нього від усмішки ледь щоки не тріскали.
А тепер ми самі стали потихеньку вибираємося з фінансової прірви, і відразу його приїзди моїх батьків почали дратувати. Це змушує замислитись.
Чотири роки минуло з моменту нашого весілля. Усі чотири роки мої батьки нам допомагали і грошима, і руками, і порадою, нічого не вимагаючи натомість.
Відразу після весілля ми ніби почали відкладати гроші на житло, але тут з’ясовується, що я при надії, хоча ми і намагалися уникнути цього.
Думала по всякому, але ми вирішили не ризикувати, бо не уявляли своєї сім’ї без дітей. Хоча матеріально дуже складне було.
Свого житла немає, до батьків жити не підеш – там дві кімнати, де живуть мама, тато і бабуся. Батьки чоловіка живуть далеко.
Словом, питання житла перенеслося на невизначений час, коли я зможу повернутися до роботи.
А поки що треба було якось облаштовуватися на тому місці, де ми тоді були. Купували ліжечко, візок та все інше, що було необхідно для малюка.
Звичайно, батьки допомагали сильно, але не випинали свою допомогу, не змушували за неї в ноги кланятися та дякувати. Просто брали та робили.
Чоловік тоді жодного гонору не виявляв. Завжди посміхався моїм батькам, шанобливо звертався, дякував за допомогу, ніколи не було й розмов, щоби відмовитися від неї.
Мене таке ставлення тішило, я дуже переживала, що у чоловіка зіграє гордість і він почне відмовлятися від допомоги батьків.
Але ці мої побоювання були марними. Чоловік спокійно сприймав, що батьки для онука багато купили, купили нам для ремонту шпалери на свій смак, приносили продукти.
Він з усмішкою їх зустрічав, коли вони потім щодня приходили до онука. Я без маминої допомоги просто не впоралася б.
Мені майже два тижні з ліжка встати важко було, а плюс домашні турботи та дитина. А мама з татом приходили, допомагали і з дитиною, і з домашніми справами.
І жодного разу чоловік нічого зайвого не сказав. Тільки з усмішкою дякував і казав, що має золоти тестя і тещу. Навіть наодинці зі мною він жодних претензій не висловлював.
Дитина дорослішала, я вже освоїлася і звикла, допомога батьків стала не такою всеосяжною. Вони рідше приїжджали, але все одно допомагали грошима, продуктами, забирали онука, щоб ми могли відпочити.
До речі, батьки самого чоловіка лише кілька разів за ці чотири роки дзвонили, не кажу вже про те, щоби приїхати і якось допомогти.
Але я таки успішно відсиділа декрет, вийшла на роботу, у чоловіка пішли кар’єрні зрушення. Загалом, можна було тільки радіти, але ситуація стала змінюватися не на краще.
Ситуація, я маю на увазі щодо моїх батьків. Раніше, коли ми потребували допомоги, чоловік був радий будь-якому візиту батьків.
Нині вони почали його дратувати, хоч і приїжджають уже набагато рідше, раз на тиждень чи два. Але у чоловіка реакція на них така, наче вони йому життя зіпсували.
Вже не такий привітний, буркне “привіт” і закриється в кімнаті. Ще й з таким виглядом, ніби вони йому винні грошей і не віддають.
Я питала, що сталося, але нічого зрозумілого він сказати не зміг. Почав щось “у нас своя родина, скільки можна до нас лізти, коли нам уже дадуть спокій”.
Коли йому мама джинси нові привозила, бо в нас грошей їх купити не було, щось про спокій і свою сім’ю він не казав жодного слова.
А тепер мої батьки почали заважати та дратувати. Вони теж бачать, що ставлення змінилося. Ми ж тепер їх допомоги не потребуємо.
Мені вони нічого не говорили, як і чоловікові, але висновки зробили і тепер кличуть зазвичай до себе в гості. Я їжджу із сином, чоловік не їздив жодного разу за останні кілька місяців.
Навіть на новий рік він не хотів до них поїхати, сказав, що треба відзначати своєю сім’єю, тобто без моїх мами та тата. Натомість потім виявилося, що поназапрошував до нас своїх друзів.
Мені за той епізод досі перед батьками незручно, хоч вони знову промовчали. А ось я почала замислюватися, чи варто далі продовжувати жити так, як провадить чоловік.
Він себе здобувачем відчув, це добре, але ж має бути якась подяка до людей, які тебе стільки часу годували, напували і одягали! І це тоді, коли його рідні батьки нас навіть із днем народження не щороку вітають.
Мені за поведінку чоловіка соромно. А ще дуже неприємно, але в голову закрадаються думки: ось зараз він так вчинив із моїми батьками, а де гарантія, що через якийсь час він так не вчинить зі мною?
Назбираємо ми на квартиру, а він вирішить, що тепер я його дратую і треба розійтися. Не хочу про це думати, але в житті різне трапляється, а неприємні дзвіночки вже є.
Фото: Олександра К.
