fbpx
Історії з життя
У голові постійно чувся крик ще однієї дівчинки, яку Віра залишила у лікарні. Жінка з палати порадила, мовляв, з однією дитиною їй важко буде, а коли двоє…

Віра везла з пологового будинку додому маленький згорток і заливалася слізьми: що вона буде робити з дитям? З рідних у неї лише бабуся. Батьків не стало, коли Віра була маленькою. Звісно, бабуся надіялася, що онука опорою їй на старості стане. Вийшло
навпаки: тепер бабусина допомога необхідна Вірі.

Нестерпний жаль, зрада коханого пронизали її. У голові постійно чувся крик ще однієї дівчинки, яку Віра залишила у лікарні. Жінка з палати порадила, мовляв, з однією дитиною їй важко буде, а коли двоє, пише газета “Наш День“.

Он уже видно село. Що вона скаже бабусі? Вдома Віра не була давно, щоб приховати вагітність. Гадала, батько її донечок опам’ятається, і вони разом приїдуть до бабусі за благословенням. Помилилася. За вікном машини, яку вів чоловік її подруги Соні, пливли луги, всіяні цвітом, поля, де ще продовжувалися жнива. «У багатих місцях з’явилася ти на світ, донечко. Тож будеш моїм багатством», – втішала себе Віра.

Дівчинку назвала Ольгою – на честь бабусі, яка ні про що її не розпитувала. Не сварилася, не осудила. Заварила ромашки і чебрецю, викупала немовля. «У неділю похрестимо», – сказала коротко. І пригорнула до себе Віру з правнучкою.

Час летів невблаганно, швидко поповнюючи у життєвому календарі дні, місяці, роки. «Яка красуня росте», – казали усі про Оленьку. Віра ж часто думала про другу доньку: де вона, з ким? Чи схожа на Олю? Молила Господа, аби забрали її добрі люди, щоб не росла у дитячому будинку.

Окрім роботи у колгоспній їдальні, Віра ходила білити по людях, шила, в’язала на замовлення. Усе ради Олі. Коли донька вступила у педагогічний, щотижня передавала їй важку сумку. Журилася: чи, бува, не голодна її друга донька? Відганяла сумні думки, а вони відчаєм пронизували кожну клітинку, ранньою памороззю осідали на косах.

Якось передивлялася Віра журнали з модними моделями – в’язала обновки для Олі, як раптом почула неочікуваний телефонний дзвінок. «Хто б це?» – подумала. Телефонували з університету. Сердитий голос декана соромив Віру, мовляв, чому вона не цікавиться донькою? Виявляється, Оля не ходить на навчання, мала стосунки з одруженим чоловіком, якого ще й пограбувала. «Ймовірно, буде суд», – останні слова глибоко пронизали Вірине серце.

Не могла повірити почутому. Оля завжди запевняла її, що є однією з кращих студентів, що додому рідко приїжджала через зайнятість.

У голові Віри стало щось пекти, стискати і вона знепритомніла. «Інcульт», – констатували лікарі.

Від недуги Віра відходила тяжко. «Ваші найперші ліки – це спокій», – сказав їй лікар.

А як їй бути спокійною, коли Оля – за гратами? Чи виправлять її три роки неволі? А, може, навпаки? Сумні думки гризли Віру, не давали спати ночами. Не уявляла, як би жила без підтримки бабусі і Соні, її найкращої подруги ще зі швейного училища, яка часто навідувала Віру, допомагала, чим могла. Ось і тепер настояла, аби Віра поїхала у санаторій. «Час про себе подумати, Віро. Підлікуєшся, потім до Олі поїдемо разом», – вмовляла Соня.

У санаторії Віра чи не вперше глянула на себе чужими очима: тут її ровесниці так модно одягнуті, з гарними зачісками і макіяжем.
А вона у свої сорок занедбала себе. Лише ради доньки жила і то не вберегла від біди.

Одного вечора, прогулюючись санаторним парком, вона стріла сивочолого стрункого чоловіка. Якось непомітно зав’язалася розмова. Віру вабила неймовірна доброта в очах незнайомця, щирі нотки у голосі. І їй раптом захотілося виговоритися, скинути з душі наболіле, як тісне намисто. Лише про другу доньку, покинуту нею у пологовому будинку, її великий гріх не відважилася розказати.

За розмовою й не помітили, як сонце підкотилося до обрію, як пропустили вечерю. «Тепер винуватий буду, що ти голодною залишилася. Утім, я дещо приберіг у холодильнику, поділюся з тобою», – Андрій, так звали чоловіка, несподівано перейшов на «ти». Помітивши Вірину розгубленість, додав: «Усміхнися. У тебе така гарна усмішка, Віруню. У житті всяко буває. Я теж один виховую доньку, і колись, після того як не стало дружини теж хотів піти за нею. Та нам ще довго треба жити, правда ж?»

Віра відчувала, як щоденні прогулянки зближують її з Андрієм. Як щемко стає на серці від дотику його рук, теплого погляду добрих
очей. Його врода, манери, щирість були такі приємні, що Віра злякалася: чи, бува, не закохалася в нього? Чому ж це кохання прийшло аж тепер, коли в біді її донька, коли відцвіла молодість?

Крислатий дуб, під яким вони стояли в останній вечір, став свідком її тяжкого зітхання, коли Андрій сповістив, що його путівка закінчується. «Гадаю, ми ще зустрінемося», – він легенько обійняв розчулену Віру.

…Андрій телефонував мало не щодня. Віра жила тими дзвінками. Ніби помолодшала. Щоб не робила – у думках був Андрій. А вчора він несподівано, ніби між іншим сказав: «Я кохаю тебе, Вірочко». Вона заціпеніла: невже їй не вчулися ті слова? Та Андрій повторив їх ще і ще…

У той день Віра була ніби не своя. Повернулася з в’язниці від Олі. Там побачила наче не свою доньку. Вихудла, мовчазна, Оля стала якась далека, чужа. Здається, що й не дуже зраділа матері. Віра, як мара, снувала подвір’ям, ховаючи сльози, як побачила, що до її дому під’їжджає Андрієве авто. «Не хотів, щоб у свій день народження ти сумувала, Віро. Здогадувався, що поїздка до доньки засмутить тебе», – Андрій простягнув їй букет зірчастих жоржин.

Господи, вона й забула, що іменинниця! Хіба їй до того? І взагалі – чого він приїхав? Що люди скажуть? Донька в тюрмі, а вона чужого чоловіка приймає? Андрій обняв її тендітну постать: «Заспокойся. Люди довго не обмовлятимуть, бо скоро не буду тобі чужим. Звісно, якщо ти не проти. Разом поїдемо до мене. З донькою тебе познайомлю. Оксанкою її звати».

За вікном стелилася над землею тепла ніч. Терпкий запах жоржин розтікався по кімнаті. Вони пили малиновий чай, підсолоджений медом з Андрієвої пасіки. Вірі було надійно і тепло поруч з цим чоловіком.

…Чим менше кілометрів залишалося до Андрієвого містечка, тим більшим ставало Вірине хвилювання. Як зустріне її Андрієва донька? Що скаже їй? І взагалі, чи правильне їхнє рішення?

Вірі здавалося, що стукіт її серця чути на весь під’їзд. Зупинилася на сходинках, щоб вдихнути повітря, заспокоїтися. Та Андрій уже
натиснув кнопку дзвінка. Двері відчинила… Оля. Ті ж великі карі очі під довгими закрученими віями, пухкі губи і хвилясті кучері на тендітних плечах.

Віра заточилася, глухий стогін вирвався з грудей. «О, Господи, хіба таке може бути?» – широко відкритими очима вона втупилася в
Оксанку. Заметушилася по кімнаті, залилася слізьми. Оксана розгублено дивилася на батька. Вона не розуміла такої поведінки гості. Принесла Вірі води. І лише Андрій, здається, дещо здогадувався. «Заспокойся, Віро. Підемо на кухню. Оксана усілякої смакоти для нас наготувала. А потім – поговоримо. Розкажеш, чого я ще не знаю».

До самого ранку виливала Віра перед Андрієм свою сповідь. «А світ, виявляється, справді, тісний. Скільки років я думала про доньку. І ось де довелося її зустріти. Чи потрібна я тобі така, Андрію?» – Віра втирала заплакані очі.

З дозволу Андрія Віра, впавши на коліна, відкриє Оксані свою таємницю. Благатиме прощення. Усі троє вони поїдуть до Олі, де сестри вперше побачать одна одну. А через півроку на свій ювілей Андрій поведе Віру до РАЦСУ. Вони упевнені: кохання не знає віку і соромитися його не варто. Їхньому тихому щастю радітимуть дві доньки. Схожі між собою, мов дві краплини роси.

Марія МАЛІЦЬКА.

facebook