Чоловік гуляв із шестирічною донькою. Повіз до парку, де пройшли усі атракціони. Потім їли у невеликому кафе морозиво. І батько раптом сказав: Я тобі не говорив, але у нас новина. Сьогодні мама приїде, увечері».
Дівчинка завмерла, про морозиво забула. І швидко встала, щоб їхати додому: мама приїде!
У квартирі зростала напруга і у дитини, і дорослого чоловіка. Він помітно хвилювався, і старанно вдавав, що нічого незвичайного не відбувається. Дівчинка сказала, що одягне нову сукню, бо маму треба порадувати.
Вечеря пройшла тихо, дівчинка майже не їла, думала про щось, потім сказала: «А я забула мамине обличчя». Батько поплескав її п спинці і коротко відповів, що згадає – недовго чекати залишилося.
Час тягнувся дуже довго. Нарешті зателефонували чоловікові, і він повідомив, що поїзд прибув, і мама їде в таксі. Дівчинка прийшла до передпокою, зупинилася і почала дивитися на двері. У батька тривожно билося серце.
Подзвонили, відкрив чоловік і відступив на крок. З’явилася на порозі жінка, руки простягла, скрикнула: «Маленька моя, як я скучила». Дівчинка застигла на мить, потім заплакала і кинулась до матері.
Батько пішов на кухню, нервово пив воду, а мама тримала дитину на руках, розгойдувалася в різні боки і щось шепотіла. Поставила доньку на підлогу і сказала, що більше нікуди не поїде, завжди буде з донечкою. Сказала і запитливо подивилася на чоловіка. Але він промовчав.
Пройшли у велику кімнату, сіла матір на диван і почала виймати з сумки подарунки: «Подивися, який будиночок, у ньому житиме казкова принцеса. Тільки ми з тобою маємо вирізати її з паперу. Ти допоможеш»? Потім з’явилося кілька ляльок та невелика коробочка з дитячою косметикою.
Розкладала жінка подарунки, дівчинка брала, розглядала і одночасно до матері притискалася, наче боялася, що вона знову кудись піде. А жінка навмисне голосно говорила і кидала запитальні погляди на чоловіка. Чоловік стояв, притулившись до шафи, руки за спиною.
Тим часом – стемніло, настав час дівчинку укладати спати. Жінка взяла з великої валізи на коліщатках халат і пішла у ванну перевдягатися. У дверях зупинилася і знову поглянула на чоловіка. А він дивився у темне вікно – не бачив.
Переодяглася жінка, набрала у ванну воду і сказала: «Ходімо, крихітко моя, купатися. Я зробила тобі багато піни». Пішли жінка та дитина. Чоловік сидів на кухні, у нього чомусь тремтіли руки.
Вийшла жінка, на руках у махровому синьому рушнику маленька дівчинка. Минуло сорок хвилин. Заснула дитина.
Жінка тихо вийшла із кімнати. На кухні світло. Сидить чоловік поруч із підвіконням, дивиться у темряву.
Зайшла, зачинила за собою двері, сіла на стілець: Пробач мене? Ну вибач мене, вибачиш? Так, я винна, але я багато пережила. Розумію, що два роки – надто довго. Ти весь цей час із Катюшкою був. Пробачиш, Олексію, вибачиш»?
А він усе у темряву.
Нарешті повернувся, очі червоні: «Я казав, що ти у відрядженні, і наша дівчинка це слово терпіти не може. Вона сказала сьогодні, що забула твоє обличчя. Знаєш, у мене в душі наче брила льоду, холодно в середині».
Сиділи довго-довго, і жодного слова не проронили. Чоловік і жінка боялися поворухнутися. Застигли, як дві крижані статуї.
Жінка сказала: “Де мені можна спати? Ти де мені дозволиш? Можна, я з Катюшкою буду? І заплакала.
Дивиться чоловік у темне вікно, губи щільно стиснуті Важко йому. І жінці теж.
Сказав чоловік: “Завтра об одинадцятій годині треба відвести Катюшку до окуліста. У неї щось не так із зором. Відведи, щоб мені з роботи не відпрошуватися”.
Вийшов із кімнати, дістав з комірчини розкладачку, поставив поряд із дитячим ліжком.
Потім з’явилися постільні речі. Вміло, дуже вміло постелив постіль, поклав на місце подушку.
Після душу ліг на диван, відвернувся обличчям до стіни, іноді тяжко зітхав. Попереду безсонна ніч.
І жінка лягла, намагаючись не рипіти старою розкладачкою. На спині лежала – очі розплющені. Повернулась до доньки, намацала в темряві дитячу ручку, тримала в руці і теж важко зітхала.
Знадобиться не один день, щоб брила льоду розтанула в чоловічих грудях. Знадобиться не один день, щоб забула дівчинка нестерпне слово – відрядження.
Гріх без відкуплення не мине. Знадобиться для цього серйозна робота
