fbpx
Історії з життя
– У мене буде дитина. І я хочу, щоб ти, Оленко, забрала її собі. Маєш два синочки, матимеш ще донечку.

– Оленко, можна я сьогодні до тебе забіжу? Ненадовго, чесне слово. Дуже треба… Десь там, в іншому місці, не дочекавшись відповіді, вимкнули мобільний.

Оленка й рота не встигла розкрити. Ох, ця Марічка-Марійка, як кликали її Оленка з мамою. Вертихвістка. Чоловік, а особливо свекруха, не любили, коли сестра з’являлася у їх квартирі. А що Оленка зробить? Марічка – рідна кров. А те, що непутяща, – правда. І це дуже болить спокійну і врівноважену Оленку, пише газета “Наш День“.

Ось і сестра – легка на спомин. Весела, рвучка, викладала на стіл принесені апельсини, цукерки.

Олена зітхнула. Здогадувалася, за які гроші усе це куплене. Сестра, вочевидь, знайшла чергового кавалера. І в кого вдалася?

– Оленко, будь ласка, не зітхай. Він хороший, хоч одружений. Не сердься. У тебе є дім, сім’я, я рада. А в мене – своє життя. Може, колись теж налагодиться.

Якби ж ти хотіла, – подумала про себе Олена. Сперечатися з сестрою – марна справа. Хоча й було між ними десять років
різниці і після того як не стало їх матері Олена опікувалася сестрою. Але що з того вийшло…

– Ой, тільки не хмурся. Тобі не пасує, зморшки з’являться, – Марічка з апетитом гризла червонобоке яблуко. – У мене ось проблеми…

Марічка і проблеми – щось несумісне. Пливла по життю – як дерев’яна скіпка за течією. Та, схоже сестра не жартувала.

– У мене буде дитина. І я хочу, щоб ти, Оленко, забрала її собі. Маєш два синочки, матимеш ще донечку. Розумієш, у мене ні житла, ні роботи. Ні чоловіка, врешті. А ви з Володькою дівчинку удочерите, чи як там це називається. Словом, народжу і від- дам вам. А сама, напевне, в Італію поїду. Набридло мені у цьому тісному місті. Всі тебе знають, осуджують, лізуть, хоч і ніхто не
просить, у душу.

Олена не могла второпати. Яку донечку? Сестра ще навіть не народила.

– Буде дівчинка, на УЗД сказали. Я в поліклініку ходила. Добре, якщо не хочеш – не бери, у пологовому залишу. А що, по твоєму, ліпше зробити?

Марійка говорила якось так, що Олена вже й винною почувалася. Гаразд, хай навіть так, але як вона скаже про це чоловікові? Як пояснить?

– Твій Володька – добрий. Побурчить, а дитину прийме.

Як у неї, у Марічки, все просто виходить. Ні докорів совісті, ні сумління. Якби, може, жила мама…

– Оленко, не картай себе. Така я вже вдалася, як каже твій чоловік – непутяща. Хоча, як розуміти моє життя…

Олена не хотіла слухати цю давно знайому платівку. Скільки просила сестру: влаштуйся на роботу, живи, як усі.

– Особливо, як ти, на декілька тисяч гривень зарплати виховательки у дитсадку, – у Марійки відповідь теж була завжди напоготові. А що Оленка щаслива, то вона лише рада.

Народила Марічка справді дівчинку. Написала одразу розписку, що відмовляється від дитини і просить сестру удочерити Юлю.

Добре, що ім’я придумала, – Олена навіть не сердилася на сестру. Пригортала крихітний згорточок – ну що ж, нехай буде
у сім’ї і донечка. Та й чоловік не дуже перечив: не віддавати ж дитя в інтернат.

Юля підростала. Кликала Олену з Володимиром мамою-татом. А Марійка таки поїхала в Італію. Зрідка телефонувала Олені, ділилася враженнями, пересипаючи слова сміхом та жартами. Олена лише зітхала: сестра не змінилася – якщо не про її дітей,
хоча б про Юлечку розпитала: як вона, чи здорова? Якось не стрималася, сказала про це Марійці.

– Оленко, я ж, навпаки, не хочу травмувати тебе. Згадувати зайвий раз усе це. Ми ж домовилися: Юлечка – твоя.

Що тут заперечити? Звісно, Юля – її, Олени, донька. Вона ж сама на це погодилася.

Марійка приїхала несподівано. З новим кавалером – підстаркуватим італійцем. Навезла усім подарунків – така ж невгамовна,
як і раніше. На запитання сестри, а коли ж у неї нарешті чоловік буде, весело сміялася: а навіщо він їй? З кавалерами у статусі жениха клопоту менше, а уваги – більше.

Юлі сподобалася тітка Марійка.

– Ти ще приїдеш? – запитувала чорняву красуню, зручно вмостившись на колінах.

– Звичайно. А, може, ви з мамою приїдете до мене в Італію? На море повезу вас, твоя мама його ніколи не бачила. Стільки з татом заробляють, що відпочити по людськи ніколи не могли…

Олена докірливо глянула на сестру: навіщо ж так? Марічка ж ніби й не помітила. Хвалилася, який її Пауло добрий, на усе для
неї готовий. Як би там не було, а от в гостях італійцеві, схоже, подобалося. Особливо – Юля.

– Гарна дівчинка, дуже гарна, – повторював і гладив малу по голові.

Щось тривожило Олену. Гнівалася сама на себе. Ще кілька днів, і сестра з італійцем поїдуть. Зникне Марійка знову на кілька літ.

Олена не помилилася. Єдине, що врешті змінилося у житті сестри, це те, що з Паулом не розлучилася і досі. А котрогось літа Олені з Юлею несподівано прийшло запрошення до Італії. Чоловік, правда, трохи сердився, мовляв, у таку далечінь їхати.

Але Олена наважилася. Тим паче, Марійка усе оплачує. Хоч трохи світу побачить і Юля відпочине.

Сестра з Паулом зустріли їх сердечно. Відвели найпросторішу кімнату у величезному будинку. Олена тішилася: нарешті сестра взялася за розум. Пауло, хоч і старший, але, судячи з усього, – надійний і добрий.

Марійка, як і обіцяла, повезла їх на море. Там, ніжачись на теплому піску, вони ніби повернулися у дитинство: згадували і
згадували… Якби можна було продовжити цей день…

Та вже увечері, коли Юля вклалася спати, Марійка почала цю розмову:

– Оленко, ти рада за мене? Що у мене є Пауло, власний дім?

Звісно, і запитувати нічого.

– Дякую. Але… Пауло хоче дітей. А я – більше не можу народити. Та й возитися зараз з пелюшками – вік не той. А Пауло одружиться зі мною, лише коли у сім’ї з’явиться дитина. І спадок поділить. Така його умова.

Усиновлювати чужу дитину? Навіщо, коли є своя, рідна. Оленко, ти ж завжди любила мене. Врешті, у тебе є сини, скоро он одружаться. Онуків бавити будеш. А Юля – моя.

Олена ледь не втрачала притомність.

– А якби Пауло не поставив тобі цієї умови? Тобі потрібна донька чи його гроші, дім?

Марійка не збиралася відступати.

– Можеш думати про мене, що хочеш. До речі, Пауло все знає. Я зізналася, що Юля – моя дочка. У молодості помилилася, з ким не буває?

– Боже мій, Марійко. Це ж дитина, а не іграшка, нею накидатися – гріх.

– Я більше і не буду. Юлі – майже дванадцять. Що ти можеш їй дати? Гарну квартиру? Освіту? Давай запитаємо: з ким їй буде
ліпше? Або на початок: чи хоче вона залишитися на літо погостювати у мене? Оленко, ти ж не будеш судитися з рідною сестрою?

Вони сперечалися, сварилися. Не помітили, що в іншій кімнаті плаче дівчинка, у якої раптом з’явилася ще одна мама.

… Додому Олена їхала сама. Марійка таки впросила Юлю залишитися до кінця літа. А там, мовляв, нехай дівчинка вирішує сама.

Удома Олену не зрозуміли.

– Ще такої немудрої не бачила. Вибавила, вигляділа – і віддала. Хоч би відступне попросила у сестрички, – щоразу намагалася вколоти Олену свекруха. Чоловік теж докоряв постійно, сумував за Юлею. Ніхто не знав, що відчувала вона. А тут ще й Марічка у телефонних розмовах натякала: Юлі у неї там, в Італії, дуже подобається. І вони усе більше розуміють одна одну.

Як картала Олена себе за ці італійські гостини! З одного боку – Юля, кохана донечка. З іншого – Марічка-Марійка. Де
ж ти була весь цей час, дорога сестричко? Як воно буде далі?

Але правду кажуть: людина гадає, а Бог – керує. Котрогось вечора на мобільному Олени висвітлилося: Юля. Ледь серце не
вискочило: донька давно не телефонувала.

– Мамо, будь ласка, забери мене звідси…

Серце забилося ще дужче. Через далечінь доносився уже голос Марічки:

– Пауло раптово пішов у засвіти, раптово. Усе майно, дім за заповітом перейшло його дітям від першого шлюбу. Ми з Юлею залишилися майже на вулиці. Ти приїдеш, Оленко?

Звісно, за донькою – хоч на край світу.

…Мокрий вокзал – дощ увесь день лив, мов з відра. Чуже, хоч і красиве, місто. Десь мають бути Юля з сестрою – обіцяли її зустріти.

– Мамо, мамочко, пробач мені. Що я не поїхала одразу з тобою…

– Що ти, сонечко, мені нема чого тобі пробачати, – обнімала Олена донечку. Як вона скучила за нею!

Аж тепер помітила знічену, враз постарілу Марійку. Стояла віддалік, ніби не наважувалася ступити ближче.

– Олено…

– Не кажи нічого. Я забираю Юлю. Ти також збирайся, поїдемо додому. Поживеш з нами, місця вистачить. Пам’ятаєш, мама наша завжди казала: вдома навіть стіни гріють. А там поживемо – побачимо.

Зіна КУШНІРУК.

facebook