Моя подруга вже роки живе за кордоном, там має добру роботу, орендують з чоловіком простору оселю, свою хату в передмісті обласного центру, тут в Україні, здають в оренду, вона досить гарно виглядає, недешево вдягається, але весь час скаржиться на стосунки з чоловіком.
Вона мені частенько дзвонить і розповідає про свої життєві перипетії. Видає інформацію в деталях, описує свої відчуття, змальовує реакцію чоловіка. Словом, “а я сказала”, а він сказав”.
Я довгі роки дуже її шкодувала, навіть щиро співчувала їй, бо з описаних ситуацій виглядало, що чоловік її абсолютно не цінує, не поважає і робить все їй на зло.
Нещодавно вона повернулася на кілька днів в Україну, бо їй потрібно доробити якісь документи попросилася пожити у нас, тепер вже я співчуваю її чоловікові.
Не знайшлося ні однієї деталі мого життя і життя моїх близьких, де б Люда не виказала свою експертну думку. Не оминули зауваження ані мого чоловіка, ані моїх дітей, ані моїх здібностей, як господині.
Залізла в кожен куточок моєї оселі і пробувала залізти ще й в кожен куточок душі своїми випитуваннями: а що? а скільки, а де? а чого? а чому ти так робиш? а нащо тут складаєш? а нащо звідси береш?
Люда щедро роздавала поради на ліво і на право, присипаючи їх ніби жартівливою, а насправді, їдкою критикою, але її явно було загабато.
Що цікаво – на будь-які зауваження у свій бік вона реагує дуже гостро.
Я вже мовчу про те, як вона говорила телефоном зі своїм чоловіком. Мені тепер його щиро жаль.
Люда поїхала, а я аж перехрестилася. Боже, звідки у людині скільки негативу? На все “фе” і “фу”. Просто важко знаходитися з нею поряд, лиш скигління, повчання і роздавання порад.