Може, й сам Бог, бо не можна було бути настільки щасливою.
Хоч вона й нікому не розкривала серце та думок, але людям з чорною душею й не треба слів аби в чужих очах прочитати, що ти така щаслива, що аж не ходиш, а літаєш.
Та й було чого бути щасливій, адже її Михайло їй освідчився. Вона довго з ним не зустрічалася, але знала все своє життя, їй було так добре біля нього, що й словами не описати.
Хоч хлопець і не залицявся за всіма кіношними канонами, але за його «я тебе люблю» стояла така сила і віра в майбутнє, що сумнівів не було – вони будуть разом до кінця життя.
Одружилися і зажили собі тихо, ніхто не чув від них суперечок чи криків, Михайло й сам не був дуже романтичним та емоційним, а Надія тихо світилася своїм щастям.
Проте того, що мало статися саме собою, чого обоє очікували, у них так і не було – діток.
Була нова покрівля, новий паркан, нова машина, а нового члена сім’ї все не було і не було.
– То вам люди заздрять, – шепотіла бабуся, – Треба то відмолити…
Як ще відмолювати, думала Надія, адже з молитвою про дитинку вставала, молилася ввесь день працюючи і засинала з молитвою. Невже Бог такий несправедливий, що йому ще мало? Що ще треба зробити?
Лікарі не розуміли причини такого випадку, адже обоє були цілком здорові. Єдине на що вони спромоглися це сказати, щоб пара поміняла клімат, може це дасть якісь позитивні зміни.
Михайло тоді працював з бригадою в Одесі і Надія вирішила, що поїде до нього.
– Нам і кухарки треба, – казав Михайло і вона погодилася.
Проте, вирішили, що жити будуть окремо і зняли невеличку квартиру.
Це був їхній другий медовий місяць і Надія була певна, що от-от все вдасться, якщо не цього місяця, то на наступний у неї буде позитивний результат.
Минув і місяць, і другий, але нічого не змінилося і за великими очікуваннями прийшло велике розчарування.
Це все посилювалося тим, що навколо просто кишіло від відпочивальників з дітьми, які засмагали на пляжах, щоб дитина набралася сонця та смачних фруктів.
Чорна заздрість оселилася в серці Надії, чому всім дано те, що вона так вимолює?
Почалися й між ними з Михайлом непорозуміння, бо чоловік не виявляв своїх емоцій, а вона аж кипіла.
– Все буде добре. Чого ти нервуєш, – говорив їй чоловік.
– П’ятнадцять років коту під хвіст! Я не молодію і з кожним днем мої шанси зменшуються! А ти й в сорок дітей зможеш мати!
– Я хочу жити з тобою в мирі і спокої, а не дітей, – таким самим тоном говорив чоловік далі.
Надія вже думала, що може отак з кимось согрішити, лиш би була дитинка. Вона б ні хвилини не сумнівалася, якби давали їй стовідсоткову гарантію, що за ці кілька хвилин вона стане мамою. Але ж хто дасть?
Вернулися вони додому зморені і вже не світилася Надія своїм щастям. Єдине, що заробила – то гроші, які б усі віддала аби знову бути в мирі з собою та Михайлом.
Тріснуло щось між ними і вона знала, що вже нічого не буде, як колись.
Проте, море не дало їй відчуття відпочинку та радості, а навпаки, щось тиснуло та млоїло. Подумала, що то знову пішла акліматизація, тому й не дуже звертала на це увагу.
Але якось їй стало настільки погано, що переляканий Михайло привіз її в лікарню.
– Може, ви при надії, – спитали в прийомному пункті. Коли почули опис симптомів, але Надія тільки роздратовано махнула рукою.
– Людині тут зле, а вам дурниці в голові, – вперше не витримав Михайло.
Нарешті навколо неї закрутилися, то туди, то сюди возили, але причину запаморочень так і не знайшли.
Молодий лікар виявився впертішим за Надію і таки приніс їй той результат, який вона так довго чекала:
– Ви при надії, Надіє, – сказав він.
Чоловік і жінка обоє заплакали, Михайло від того, що з дружиною все буде гаразд, а Надія від щастя, що нарешті всі її мрії здійсняться.
Фото Ярослава Романюка.
