fbpx

У нас на роботі завелося щастя. Ой ні, не так. Три місяці тому в наш відділ влаштувалася на роботу молоденька дівчина, тільки після інституту

Вона принесла з собою лимонно-жовту чашку і календар зі смішним кошеням.

– Ми ж серйозна державна установа, – бурчали на неї. А значить і офіс повинен виглядати серйозно.

– Е… ні, такого в правилах не було, я точно пам’ятаю, – реготала вона у відповідь.

За наступний місяць в офісі з’явилися квіти на вікнах і ще десяток кольорових чашок.

– Вам, молодим, досвіду не вистачає, – співчували їй.

– Та де ж його взяти. Зате молодим скрізь у нас дорога, – посміхалося дівчисько.

Такі вже траплялися до неї, але їх вистачало не надовго. Вони швидко ставали схожими на нас, похмурніли і оживали лише перед відходом додому. Вона, молода і дзвінка, змінювала нас.

– Ой, Ірино Сергіївно, яка у вас туш крута, очі такі виразні. Підкажіть фірму?

– Та я взагалі не фарбуюся, – невпевнено бурмотіла та.

– Ого, це у вас справжні вії такі круті? Заздрю! Ви така гарна!

– Припини, дитинко, яка там красива.

– Точно точно. Невже вам ніколи не говорили?

Ірина Сергіївна почала фарбуватися кожен день, а Людочка невтомно це помічати.

– Олено Григорівно, допоможіть мені з програмою розібратися, га?

– Ой, доню, іди геть до Олі краще. Я з програмою сама не дружу. Старувата я для неї.

– Ну будь ласка, мені там трохи зовсім. А Ольга відійшла кудись.

– Ну нехай, сідай, подивимося.

Пояснення зайняло хвилин десять, питання і справді виявився дріб’язковим.

– Ой дякую. Не знаю, що б я без вас робила! Я до вас ще прийду, якщо питання будуть. Можна?

– Приходь, приходь. Якщо буду знати – поясню.

На наступний день в столі Олени Григорівни з’явилася книга по роботі з комп’ютером.

У нас на роботі оселилися щастя. Людочка ламала нашу броню, наші переконання одним словом. І ми починали почуватись прекрасними і потрібними.

***

Через рік вона звільнилася. Виявилося, що її син серйозно хворий, а ось тепер потрібна операція за кордоном. Мама такої дитини не повинна бути щасливою? Людочці було начхати на стереотипи. Вона не скаржилася ні на що. Навіть йдучи, вона реготала. Гроші, зібрані колективом, взяла, хоч ми і боялися. Вже стоячи на порозі вона озирнулася:

– Дівчата, ви все офігенні! Ви тільки світити, не забувайте!

Фото – ілюстративне.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

You cannot copy content of this page