Коли ми з Олею тільки одружилися, здавалося, що попереду нас чекає лише щастя. Ми кохали одне одного, розуміли з пів-слова і завжди знаходили вихід зі складних ситуацій разом.
Як і багато молодих пар, ми поки не мали власного житла. У нас не було можливості одразу орендувати квартиру, тому вирішили тимчасово пожити у її мами.
На той момент це здавалося чудовим варіантом: простора квартира, теплі стосунки з тещею, яка з перших днів прийняла мене як рідного.
— Олю, я вдячний твоїй мамі за те, що прийняла нас. Це рідкість, щоб теща так ставилася до зятя, — говорив я дружині.
— Мама завжди була доброю, Макаре. Вона хоче, щоб нам було добре і щоби ми були щасливі. та й тебе вона полюбила. Інколи ревную, бо до мене мама більш вимоглива, — відповідала Оля.
Я працював багато, майже цілодобово, бо розумів: чоловік має забезпечити свою сім’ю. Оля була при надії, і це додавало мені мотивації.
Частину зароблених грошей я віддавав їй, щоб вона відкладала на придбання нашої майбутньої квартири. А частину я зберігав окремо, дотримуючись поради батька: завжди мати запас на чорний день. Хоч, звісно суми там були не захмарні.
У такому розміреному темпі ми жили майже два роки. Відкладати після появи дитини ми вже не могли так багато, але все ж по-трішки, а купка росла. Ну, я так думав.
— Олю, а скільки у нас зараз є заощаджень? За моїми підрахунками, має бути більше 200 тисяч гривень, — одного дня запитав я.
Справа в тому, що родина мого друга виїжджала за кордон і вони готові були віддати нам свій дім, вірніше продати, але гроші ми могли виплачувати поступово. От для першого внеску мені і потрібні були гроші.
А моя дружина раптово відвела очі.
— Має бути десь 50 тисяч, — прошепотіла Оля.
— Що? Як це 50 тисяч? Ти про які гроші?
Оля мовчала. Я зрозумів, що щось не так, тож вирішив м’яко розпитати що і як, бо явно щось було не те.
— Розкажи правду, Олю. Я хочу знати, що сталося.
Після паузи вона нарешті зізналася:
— Мама. Вона знала про наші заощадження і брала певні суми на великі покупки. Холодильник, плита, ремонт у вбиральні. Ти мене вибач, але я не могла відмовити і з’ясовувань стосунків не хотіла.
Я відчув, як земля мені з-під ніг пішла.
— Чому ти мовчала? Чому не сказала мені раніше?
— Не хотіла тебе засмучувати. Та й жили ми у мами скільки років. Як би я мала їй відмовити?
Того ж вечора я прийняв рішення.
— Олю, ми збираємо речі й переїжджаємо. Я знайду квартиру для нас, хоч і орендовану. Я більше не можу жити у твоєї мами після такого.
Вона погодилася. Ми зібрали речі за кілька годин і мовчки залишили квартиру.
Наступного ранку теща почала дзвонити мені.
— Макаре, що сталося? Куди ви зникли?
— Ми з’їхали. Більше не будемо жити у вас, — відповів я холодно.
— Ну навіщо? Ви ж могли б ще пожити. Це ж зручно!
Я не витримав і сказав:
— Зручно? А кому саме зручно? Вам, чи нам? Мамо, ви ж знали навіщо та купка. От чисто по людськи: як ви могли?
У слухавці повисла пауза. Потім вона пробурмотіла щось нерозбірливе і попрощалася.
Ми зняли невелику, але затишну квартиру. Спершу жили там, але потім все одно переїхали у дім друзів, адже втрачати такий шанс було б безглуздо.
Теща все ще намагається поновити стосунки, але я не йду на контакт узагалі. Мені не шкода грошей. Хоча ні, мені їх таки шкода. Сама оця вся таємничість і те, що мені в очі дивились а за спиною робили казна-що. Ось що виводило із себе.
Вона кілька разів намагалася зателефонувати чи прийти до нас, але ми уникали контактів.
— Макаре, вона ж моя мама, — часом говорила Оля. – Онуки за бабусею скучили. Як би там не було, а так не можна. Зрештою, все владналось же. Вона -одинока жінка, допомагала нам так гарно коли ми в неї жили.
— Я знаю. Але пробачити того, як вона себе поводила знаючи, що ти не зможеш відмовити. Я не можу ні довіряти, ні бачити ту жінку. І дітям не дозволю із нею спілкуватись, бо не знаю, чого очікувати вже від них після спілкування із нею.
Головна картинка ілюстративна.
