У нас по сусідству жила дуже добра бабуся- Лідія. жінка у віці, ледь по подвір’ю ходила. Ми їй і до магазину бігали і що по господарству допомагали.
Діти її рідко приїздили, тож ми завше в усьому виручали. І ось бабусі не стало і діти вирішили той дім продати, а перед продажем попросили нас допомогти увесь непотріб винести на сміття. Тут правда і відкрилась.
Живемо ми у дуже маленькому селі загубленому серед полів. Тут у нас нікого немає, свідомо з чоловіком обирали таку локацію. Ми обоє працюємо віддалено і обом міська суєта не до вподоби.
От і обрали наше село.
Тиша, спокій, свіже повітря. За день по вулиці бува й люди не ходять. Ото лиш чумо, як шаргає старечими ногами сусідка – бабуся Ліда.
Дуже добра і привітна жіночка була. Все нам підказувала, до кого звернутись, хто допоможе у тій чи іншій ситуації. Ми коли ремонт робили і підлогу міняли, так у її хаті ночували. Колоритне місце, пахне сіном, м’ятою і ще бабусею рідною. Ми до Лідії так і ставились – як до рідної.
От тільки мали ми усі в селі одну неприємність: хтось по городам шастав, та з сараїв виймав що не так лежало. Село, одні старенькі і пальцем ні на кого вказати. У нас того городу кіт наплакав. Саджаємо для себе картоплі жменю, кукурудзи солодкої трохи ну і часнику з цибулею і зелені різної.
А це пішло з року в рік як не часник хто вибере, то цибулі немає. Одного разу сміх і годі – руколу зрізали всю під нуль. ну оце одне робить трудиться, а одне серед ночі виносить і труситься. Неприємно було звісно, але ніхто того хто це робить не зловив ще жодного разу.
Особливо нас вразило те, що квіти які я висадила навесні виносили. Троянди, жоржини, лілії. Я так хотіла гарну клумбу з квітами, а тут таке. І що головне – ні в кого ж ті квіти не квітли у селі. Тому і вирішили, що то хтось на “гастролі” приїздить у наше село.
І от, коли не стало бабусі ліди її діти вирішили дім той продати. Покупець одразу знайшовся, як не дивно, але була одна умова у нього, потрібно було усе що після бабусі лишилось чи то людям роздати, чи спродати. Мали вони ремонт капітальний робити і не хотіли шукати куди той мотлох діти.
Оскільки ми із чоловіком єдина молодь на сто кілометрів. то саме нас діти бабусі і попросили допомогти. Звісно, ми могли відмовитись, але з поваги до старенької таки погодились. Діти у домі все розбирали, а нам була довірена літня кухня. І от якщо в самій кухні нічого особливого ми не знайшли, майже все було звичним, то горище нас відверто вразило.
Коли ми туди піднялись, то дар мови втратили. там був склад якихось казанів. каструль, сокир, кіс лопат. Чоловік мене за руку смикає і показує в куток дальній. там насипом зогнила цибуля і часник на купі, а поруч стирчать якісь висохлі рослини. я очам своїм не повірила, але то були ті троянди що я садила два роки тому. навіть віск у якому вони були не знято.
тут ми й дриль зниклий наш знайшли і гіркі сльози баби Катерини, що жила вулицею нижче – поштову скриньку яку їй ще колись живий син на пам’ять зробив. Усе було скидано на купі і всім цим було заповнене горище в сараї і на літній кухні.
звісно. ми покликали дітей, усе показали, пояснили, а вони й самі нічого е розуміють. Донька особливо емоційно відреагувала, адже у неї старшого сина не стало ще в дитинстві а менші двоє не здорові:
— То людські сльози мені відлились, значить. Нащо воно їй було усе це? Нащо?
Ми знесли все на подвір’я і пішли селом людей просити своє забрати, бо викинути рука не підіймалась. Ніхто, ніхто не вірив що Ліда на таке здатна була. Приходили, знаходили своє і йшли мовчки. Новина для всіх була надто неприємною і несподіваною.
А я згадую бабусю Ліду, згадую те. якою доброю і люб’язною вона була і сама не можу зрозуміти, як таке можливо? Хіба таке буває?
Хтось може мені пояснити, нащо вона те все робила, адже ніколи і нічим не користувалась. Просто скидала на купу? У чому тоді сенс?
22,07,2023
Головна картинка ілюстративна.
