У наш час отримати листа вже дивно, тож я одразу відкрила, аби дізнатись, кому ж знадобився мій чоловік. Поглянула на вміст і оторопіла. О-в-в-а, минуле знову у двері грюкає.
Довго стояла не знаючи, як то вчинити із тим листом і його вмістом. Зрештою, зайшла у дім і заховала в шухляду до свого рукоділля. Я мала подумати, чи розповідати Ігорю. Зрештою, тут наш шлюб на кону.
Я заміжня п’ятнадцять років як. Мені трохи за сорок, і я друга дружина свого чоловіка Ігоря. Наше спільне життя — це завжди було складне переплетіння любові, непорозумінь і спроб побудувати нову сім’ю, яка би могла жити в гармонії.
Коли ми з Ігорем одружилися, він знав одну важливу річ: ми ніколи не матимемо спільних дітей. Саме тому я просила Ігоря подумати, чи згоден він на те, що нас завжди буде лиш двоє. Та мій чоловік відповів, що вже має сина від першого шлюбу. Наполягав, що це для нього не має значення, що він любить мене і хоче бути зі мною.
Чесно, я намагалась побудувати дружні стосунки із сином Ігоря, Артемом. Але той хлопчик став для нашого щастя найбільшим випробуванням.
Хоч саме перша дружина Ігоря зрадила його і це стало причиною їхнього розлучення, Артем завжди вважав, що саме я винна у тому, що їхня родина не разом. Він відмовлявся приймати мене, і робив усе, аби довести, що я – ніхто, а він і його мама, то єдине що важливе у житті його батька.
Артем не просто не визнавав мене. Він відкрито намагався возз’єднати своїх батьків. Я знала, що він часто телефонує своїй мамі, розповідаючи, наскільки нещасний тато у другому шлюбі, намагався говорити з батьком, просячи його “виправити помилку”.
Ігор старався залишатися стриманим. Він любив свого сина і не хотів псувати з ним стосунки. Але з часом ситуація стала нестерпною. Щоразу, коли Артем приїздив до нас, розмова зводилася до того, що я “зайва” в їхньому житті, що Ігор мусить залишити мене і повернутися до першої дружини.
Це тривало роками, поки врешті-решт Ігор не поставив крапку. Одного дня він сказав Артему, що більше не хоче чути образ і втручань у своє життя.
Він припинив з ним спілкуватися, але продовжував надсилати гроші, щоб підтримати сина фінансово. Я бачила, як важко це давалося Ігорю, але він казав, що інакше не може.
Майже десять років минуло і тут цей лист. Це було запрошення на весілля Артема. Я відкрила його першою і одразу зрозуміла: це пастка.
У запрошенні були не просто адреса і дата. Чорним по білому тридцятирічний син мого чоловіка писав, що весілля — чудова нагода для возз’єднання родини. У мене не залишилося сумнівів, що Артем спробує використати цю подію, аби батьки були разом.
Я стояла з листом у руках, довго розмірковуючи, що робити. Сказати Ігорю? Я знала, що він поїде. Він все ще любив свого сина, навіть після всього. Я розуміла, що та поїздка може стати початком кінця нашого шлюбу.
Я вирішила подумати і заховала запрошення в шухляду зі своїм рукоділлям й нічого не сказала чоловіку. Я так і не зважилась, тож весілля пройшло без нього і я видихнула спокійно.
Минув рік. Ми жили собі. як і жили, аж тут чоловік повернувся з роботи раніше і почав з порогу:
– Ти знала, так? Я спеціально на пошту ходив, Людмила пам’ятала той лист, він був рекомендованим і його забрала ти. Чого я нічого не знав? Він мій єдиний син, як ти могла?
Я намагалася викрутитися, але Ігор вже склав два до двох і розумів, що я говорю не правду. Того ж дня він узяв найнеобхідніше і поїхав до сина.
Ігоря не було два тижні. Він не телефонував, лиш писав що з ним усе добре, просив його не турбувати. Повернувся він іншою людиною, на заставці його телефону з’явилось нове фото – маленька усміхнена дівчинка, так схожа на нього.
Він і місяця не побув удома, як почав збирати речі.
— Отим своїм вчинком, ти забрала в мене так багато. Я не був поруч із сином у найважливіший день його життя. Я не знав, що став дідусем, не зустрів невістку у перші дні життя моєї онучки. Невже я не довів тобі за всі ці роки, що обрав тебе? як ти могла так зі мною вчинити? Я не вірю тобі, не довіряю більше. Жити разом не можу.
Ігор пішов. Грюкнув дверима і повернувся у своє рідне місто. Тепер я жоденно бачу його на фото у профілі його сина. Вони разом гуляють із коляскою. Дідусь годує онуку, дідусь придбав нового візка.
Мені так гірко на душі. Чим я заслужила таке? скажіть, ну ви б дозволили чоловіку поїхати на те весілля, знаючи що його там чекає?
Головна картинка ілюстративна.
