У нашому селі час пливе повільно, і будь-яка новина розноситься хутчіше вітру. Село невелике, а тому кожен тут знає все про сусіда його дітей і життя їхніх онуків.
От і стало те, як син віддав останню шану матері своїй, моїй сусідці Галині, не просто новиною, а цілою історією. У нас таких випадків не було зроду.
Галина була моєю сусідкою. Жінка як жінка, нічим особливим не вирізнялася. Сивочола, згорблена, але очі її й досі мали той блиск, який, певно, не раз колись зводив із розуму хлопців на вечорницях.
У молодості Галина була вродливою, та життя у неї було непросте. Свого часу батьки зробили все, аби донька пов’язала свою долю із Петром – сиротою, який усе життя був мовчазною тінню біля своєї жінки.
Їхнє сімейне життя тягнулося тихо і рівно, без особливих радощів чи прикрощів, але я знала: Галина так і не покохала свого чоловіка.
Коли не стало Петра, Галина залишилася сама у своїй старій хаті. Діти давно розлетілися світами, але не забували її. Особливо син, який жив за якусь сотню кілометрів.
Син не раз кликав матір до себе, але та вперто відмовлялася: мовляв, краще їй у рідній хаті, де кожна стіна, кожна дошка на підлозі розповідають її власну історію.
Та доля таки змусила Галину покинути домівку. Здоров’я підвело та так, що ні город, ні худоба уже й не були потрібні. Усе село проводжало її до сина, немов у останню путь.
Усі розуміли: як би там не було, а старенька назад вона вже не повернеться. На її подвір’ї запанувала тиша. Не ціпала старенька курей, не виглядала корову із череди, не вився дим із комина зимовими днями.
Як жила Галина у сина при невістці було для нас загадкою. Ми бачили, як зрідка приїжджали онуки, чули про те, що невістка не дуже любила свекруху.
Але коли село сколихнула новина про те, що Галини не стало, нас здивувало і обурило не це. Виявилося, що попрощались із Галиною швидше, ніж хтось із нас устиг дізнатися про те, що її не стало.
Того дня я сиділа біля воріт, коли почувся гамір. Це були її родичі, які повернулися із сусіднього села. Вони несли вінки, розмовляючи голосно.
Їхні обличчя були сумні, але водночас обурені. Виявилося, що син навіть не дав рідні часу приїхати. Ті прибули на наступний день, але спізнились, як виявилось. Бачте, невістка не хотіла “робити галасу” і приймати численну родину у своєму домі.
Навіть на поріг не пустила. Ото лиш і змогла рідня що сходити і вклонитись місцю де бабуся знайшла спочинок вічний. Та й то, староста села показала, бо ні син, ні невістка не стали приймати їх, заявили, що й не повинні.
Ми стояли біля парканів і не могли повірити. У нас же як заведено – люди сходяться, щоб попрощатися, висловити родині співчуття, помолитися за душу.
А тут – без звичних обрядів і пошани. Ми не розуміли, як можна було так учинити. Галина ж була доброю людиною, невже не заслужила від сина і невістки пошани.
Коли приїхав син Галини продавати хату старенької, звісно ж я прийшла і запитала, як то так вийшло. Відповідь В’ячеслава мене дуже здивувала:
— А ви хотіли обіду на все село, щоб під кінець і співи і танці? Не ті тепер часи, та й це справа не для сусідів і не для рідні на сотню чоловік, чисто для близьких. Як у нас вийшло, то так ми собі і зробили.
Я так і сіла. Відколи ж то провести людину гідно стало справою чисто сімейною, скажіть мені? От поясніть, хто у цьому питанні правий – я, а чи син Галини.
Головна картинка ілюстративна.
