— Оресте, доки це триватиме? Ти маєш хоч якусь повагу до матері?
— А що я такого роблю, мам? Живу, як усі нормальні люди!
— У нормальних чоловіків твого віку вже і дружина є, і діти, і стабільна робота! А в тебе одні гульки в голові! Мені вже соромно перед сусідами! Усі обговорюють, як я такого сина виховала!
— А що вони не так кажуть? Якщо я виріс таким, значить, це ти мене таким виховала. Десь не догледіла, десь не додала.
— Ми з твоїм батьком свого часу дали тобі все і навіть більше. Та ти, не зміг це оцінити і правильно використати!
Галині Петрівні можна було лише поспівчувати. Вона щиро сподівалася, що коли єдиний син виросте, то стане для неї підтримкою.
Мріяла, що Орест зробить кар’єру, добре зароблятиме, влаштує сімейне життя і приводитиме до неї онуків. Але вийшло не так, як мріялось.
Жінка, замість того щоб жити спокійно на пенсії, мусила терпіти витівки 35-річного сина, який не мав постійної роботи, вештався з дивними приятелями та приводив у дім сумнівних друзів.
Обговорювати причини Орестової поведінки можна було безкінечно. Та Галина Петрівна вбачала причину в тому, що син досі не одружився.
Була б у нього дружина — може, вплинула б на нього. Хоча жінка й не дуже вірила, що якась розумна дівчина може покохати такого як її син, але вона все одно регулярно діймала сина:
— Скажи, будь ласка, чого ти чекаєш? Коли плануєш одружуватися?
— Ой, мам, яке одружуватись? Мені ще зарано!
— Рано, кажеш? А людям твого віку мати по троє дітей — не рано? А я, по-твоєму, встигну онуків побавити?
— Та які онуки, мамо? Сучасним дівчатам тільки статки на умі! Вони шукають багатих, а я простий парубок.
— Ти спочатку бодай стабільно працювати почни, а тоді вже кажи, що ти парубок простий! Якби менше вештався із друзями, то, може, й гроші були б у тебе, синку.
Галина Петрівна мало вірила, що син дійсно схаменеться, тому всі ці розмови були радше з розряду «для галочки». Але якось увечері Орест з’явився не сам, а з дівчиною та ще й із валізою. Він, звісно, водив у дім подруг і раніше, та щоб із речами — таке трапилося вперше.
— Мамо, знайомся: це Ірина!
— Дуже приємно. Тільки скажи, хто вона тобі? Чому прийшла з валізою? Це ви проїздом?
— Ти ж сама хотіла невістку, от вона! У нас, звісно, офіційного розпису ще немає, але навіщо ці формальності? Зараз багато хто живе у цивільному шлюбі.
Ірина виявилася зовсім не схожою на всіх колишніх подруг Ореста: скромно вдягнена, майже без макіяжу, говорила спокійно — ну просто чемна дівчина.
Проте Галина Петрівна не поспішала радіти. Вона думала, що з Іриною теж щось не так, бо «кому при здоровому глузді захочеться жити з таким, як Орест».
Але минали місяці, а нічого поганого вона в невістці не помічала. Здавалося, Ірина справді любить Ореста: доглядала за ним, турбувалася, прала його речі, намагалася «витягнути» на роботу.
Мати заспокоїлася й навіть гордо приговорювала:
— Ну, недарма тебе звати Іриною, дитино, ти дала мені віру, що мій син таки візьметься за розум!
Однак Орест не збирався ставати розсудливим. Навпаки, здавалося, що він із кожним днем ставав усе нестерпнішим. Ніби навмисне псував усе, що його оточувало.
— Оресте, прошу тебе, кидай ці дурниці! Влаштуйся на нормальну роботу!
— Яку нормальну? Робити по сорок годин на тиждень за копійки? Та нехай не розумні так живуть! Я краще лотерею придбаю. Знаєш, які там виграші.
— А поки ти виграшів чекаєш, ми не маємо що їсти! До того ж ти скоро станеш батьком! Де дитина житиме, якщо ти грошей не приносиш.
— Мамо, ти мені голову цим не мороч. Хотіла невістку і внука — отримала! Тепер радій, а мене не чіпай!
Ірина не скаржилася Галині Петрівні. Та все одно бачила, як невістка намагається говорити з Орестом по-доброму, а потім тихенько плаче від безсилля.
Спочатку мати пробувала впливати, але потім опустила руки: «Буде, що буде! Головне, щоб онук був здоровим».
Коли Ірина таки подарувала сина, Орест жодного разу її не провідав. На виписку теж не прийшов. Усі ці дні Галина Петрівна була поруч із невісткою, яку встигла полюбити, як рідну.
Повернувшись додому з малям, вони сподівалися, що Орест принаймні зустріне їх якимось святковим жестом. Натомість побачили його на дивані з якоюсь кралею.
Ірина нічого не сказала — тільки пройшла до своєї кімнати. А ось Галина Петрівна миттєво виставила панну, потім взялася за сина:
— Ти людина чи хто? Чоловік чи не чоловік? Як ти міг так вчинити саме сьогодні?
— А що за сьогоднішня дата? Не бачу нічого визначного в календарі.
— Та хоч би згадав, що дружина подарувала тобі сина й сьогодні повернулася з малям! Хіба не привід радіти? Вона в сльозах, а могла б зараз усміхатись у найщасливіший день!
— Ой, знову ти починаєш. Усі негаразди світу, звісно, від мене. І взагалі, якщо твоя «улюблена» невістка живе у мене то нехай терпить! Не подобається — нехай іде куди хоче!
— Та ти вже й квартиру своєю називаєш?
Після того Орест пішов геть і не з’являвся всю ніч. Галина Петрівна всю ніч не спала, хвилювалася і за сина , і за Ірину, і за немовля, яке нічого ще не тямило, але вже мало такого ненадійного батька.
На ранок вона прийняла важке, проте, на її погляд, єдине правильне рішення.
— Іро, збирайся, ми йдемо.
— Куди ж я з немовлям піду?
— Я домовилася із сусідкою: вона на годинку пригледить малого. А нам треба до нотаріуса.
— Навіщо, Галю Петрівно?
— Нічого перейматись! Я хочу переписати цю квартиру на тебе — дарча. Для онука стараюся, щоб, коли мене не стане, Орест не пустив за вітром останнє майно.
— Це надто, мамо. Не можу таке прийняти!
— У тебе ніхто й не питає! Головне, щоб про це не дізнався Орест.
Майже три місяці Орест перебував у солодкому невіданні. Він усе ще почувався «повноцінним господарем» дому. Ірина терпіла заради Галини Петрівни. Але одного вечора терпець урвався.
Орест привів у дім своїх друзів, а ті влаштували пісенний конкурс. Ірина, спокійна і тиха, не витримала і виставила усіх із квартири. Звісно не без допомоги наряду.
Орест саме тоді і дізнався, що живе із мамою тепер у квартирі своєї дружини. Раптом зрозумів, що нічого не має і Ірина тепер вирішує як вони житимуть далі.
На четвертий день він раптом з’явився, спокійний. Приніс букет ромашок і, так і не вирішивши, кому він призначений — матері чи дружині, поставив квіти у вазу й мовив:
— Можете мене привітати. Я знайшов роботу. Цього разу постійну.
Потім сів перед телевізором і зробив вигляд, ніби все гаразд. Відтоді був примірним татусем і чоловіком. Навіть з матір’ю помирився і старався в усьому догодити.
Три місяці спокою. Поки тримається. І в Галини Петрівни, і в Ірини з’явилася надія, що він нарешті візьметься за голову. От цікаво, а чи на довго його вистачить?
Як думаєте, такі люди можуть змінитись от так врапт?
Головна картинка ілюстративна.
