fbpx

У першому шлюбі я пам’ятаю не себе і чоловіка. а одну свекруху. Жила вона далеко. але я спокою від неї не мала ніколи. приїжджала часто. говорила багато і все про те, як синочку зі мною не пощастило. Тож коли я заміж вийшла вдруге поставила умову своєму чоловік – ми окрема сім’я і бачимось із ріднею рідко, на свята і то не всі. А нещодавно відспівали мою свекруху другу і в її речах я знайшла конверт адресований сину

У першому шлюбі я пам’ятаю не себе і чоловіка, а одну свекруху. Жила вона далеко, але я спокою від неї не мала ніколи. Приїжджала часто, говорила багато і все про те, як синочку зі мною не пощастило. Тож коли я заміж вийшла вдруге поставила умову своєму чоловік – ми окрема сім’я і бачимось із ріднею рідко, на свята і то не всі. А нещодавно відспівали мою свекруху другу і в її речах я знайшла конверт адресований сину.

Ох, і навчила мене жити перша свекруха. Що вже за жінка була, хай береже Бог. Тут в очі світить і медом ллє, а за хвилю уже очі вузенькі і камені, а не слова летять.

Ми далеко жили, та Лідія Петрівна була мені і в супові і в борщеві щоденно. Могла спокійно прийти до мене на роботу і влаштувати сцену, бо у шафі не знайшла чистих і випрасуваних сорочок свого сина.

Десь за п’ять років я не хотіла вже ні шлюбу, ні спільного життя, бо здригалась і озиралась чекаючи на несподівану появу пані Ліди. Ну куди вже? Розлучилась.

Десять років ще ходила сама собі і божилась що заміж не піду. Та коли почав за мною Семен упадати – я не встояла. Втім одразу сказала, що не буде на нашому порозі нікого з батьків. Мамі своїй заборонила приходити і свекрусі. Так і сказала обом, що поріг нашого дому переступають тільки тоді, як ми їх запрошуємо на гостину.

Мамі соромно було, хотіла мене повчати, а свекруха її спинила:

— Так навіть краще. Діти виросли, Віро. Будемо з тобою у кіно бігати і на танці. Хай собі молоді розбирається, а в нас часу вільного більше буде.

Так ми собі п’ятнадцять років і прожили. Навіть, коли були діти малі я справлялась сама, хоч і важко було інколи, особливо коли була не здорова. Та я була спокійна і впевнена у собі. Не було негативу стороннього і зайвих повчань.

І от, несподівано, не стало моєї свекрухи. Їй і семидесяти не виповнилось, а тут таке. Рік ми навіть у її квартиру заходити не хотіли, так нам було важко, але з часом все ж вирішили здати в оренду, гроші зайвими не були.

Чоловік забирав ще татові інструменти, а я діставала речі із шафи. Щось мала віддати людям, а щось мусило піти на смітник. І ось, серед тих речей я знайшла лист адресований моєму чоловіку.

Конверт було запечатано, тож я так і передала його Семену. Він замкнув двері до кімнати, прочитав, і довго не виходив. Коли ж нарешті вийшов, то я добре бачила, що він плакав. Обійняв мене міцно і попросив, аби ми вже того дня ішли додому, йому було важко.

Ну не мала я наміру того листа читати, але де мала втриматись? Так, я узяла до рук того конверта і коли нікого не було вдома, таки прочитала останнє послання матері сину.

” Я завжди просила у Небес, аби послали тобі кращої долі, ніж мала я і твій тато. Ти такий добрий, такий щирий і заслуговував на щастя. Щастя, якого не мали ні я у шлюбі, ні твій тато покійний. Синку, яка була рада, що ти обрав саме Ольгу. Вона справжня, щира і надійна. Ваші діти, ти,  для неї в житті основне – я бачу. Бережи її, сину, бо вона в тебе сильна тільки ззовні. Не забувай дарувати їй квіти і подарунки, бо як мене не буде, хто тобі нагадає, хороший мій. Сім’я, у тебе. Справжня сім’я. Я щиро радію тому, що молитви мої були почуті”.

Я, напевне, ніколи от так не плакала, як над тими рядками. Раптом, мені стало так гірко, прикро і соромно. Через якусь Лідію Петрівну я сама себе позбавила можливості краще пізнати таку людину. Я позбавила себе можливості мати ще одну маму, подругу.

Раптом, мені згадалось з якою любов’ю вона на мене дивилась, як ніжно називала “сонечком” і “донею”. Але я навчена гірким досвідом лиш робила кам’яне обличчя і усім свої єством показувала, як мені неприємна така фамільярність з її боку.

Тільки прочитавши ті рядки я раптом зрозуміла, що втратила “Маму”. Маму, яка попри моє ставлення продовжувала мене любити і оберігати наш із її сином союз.

Не знаю, чи зможу колись собі простити. Куди і кому сказати як мені шкода? Чому каяття і прозріння завжди приходять запізно?

You cannot copy content of this page