В мене є старший брат. З дитинства мама ставилася до нас із ним дуже по-різному. Брат отримував все діставалося все, а для мене завше не вистачало, або про мої потреби просто забували.
Я постійно доношувала за братом одяг(так, так, мама не вважала це чимось надприродним) та гралась машинками, які не встиг зламати брат.
Коли він йшов до першого класу, батьки влаштували ціле свято на честь цього. А от до мене першого вересня мама не прийшла, її з роботи не відпустили. А тато був у відрядженні у цей час. Тож сусідка відвела мене до школи, вручила вчительці і пояснила, що я повинна бути в групі подовженого дня, бо батькам ніколи. І так було все життя.
З того часу минуло багато років. Я давно стала самостійною. Звісно, без того ставлення батьків, я б не зрозуміла, що усього в цьому житті повинна досягнути сама. Не було б у мене такої напористості і бажання будь-що, а відбутись у чому житті.
Нині я за кордоном. Поїхала в Австрію на заробітки, але одразу ж зрозуміла, що хочу залишитись тут жити. Борсалась мов жаба в сметані, але змогла, витримала. Зараз у мене власна невелика перукарня. не скажу, що прямо я багата, але в мене працюють троє наших дівчат з України і хоч ще не має поки власного дому, проте я можу відкладати на його придбання.
Я досягла всього сама, без батьків, без чоловіка, без зв’язків. Тепер я розумію, що саме батьківська нелюбов допомогла мені стати тією, хто я є. Я знала, що мене ніхто не любить, що нікому не потрібна, що мені ніхто не допоможе, якщо я сама собі не допоможу. Тому я і працювала, як кінь, не покладаючи рук. Щоб довести собі та оточуючим, що мене є за що любити і за що пишатися мною.
А от братик мій і досі проживає з батьками. Йому трішки за сорок із досягнень – вага за 130 і вічні кредити. Він придбав собі дорогезний комп, автомобіль, останній айфон. А від лютого через його любов до брендових речей сім’я погрузла у боргах. І не може впоратися із цим усім.
Але найбільше мене дивує не це, а їхня життєва позиція. Мама зробила винною мене в тому, що вони всі нині не мають за що придбати хліба. Мовляв мій успіх став для брата надто непростим випробуванням і він тепер хоче мати все таке ж як і в мене, але не може через те, що відбувається в Україні.
Я вже й трубку брати перестала. адже кожен дзвінок матері, то випробування. Якщо вишлю гроші (каюсь робила таке кілька разів на свята і дні народження), то отримую порцію незадоволення через те, що мало. Якщо ж не висилаю, то через те, що не вислала.
Я повинна звикнути до такого ставлення. Я сильна, вільна, незалежна, але… Інколи так прикро стає, так прикро. Невже рідні батьки можуть аж так дітей своїх ділити? Може й справді в мені щось не те?
Скажіть невже є у когось ще батьки, які носять на руках одну дитину і так ставляться до іншої?
29,11,2022
Головне фото ілюстративне.