Ще на прощанні з рідною сестрою Галини Неля вирішила: десятирічного Іванка забере вона.
Видно, так уже розпорядилася доля: із трьох сестер лишень у неї не було дітей. Вона з чоловіком хотіли взяти маля з притулку. Та Василь їздив на заробітки за кордон і якось так виходило, що справа в оформленні необхідних документів усе відкладалася на «потім», пише газета “Наш день“.
Неля навіть не сумнівалася: чоловік нічого не матиме проти Іванка. Він – його хрещений батько. Рідного не стало, коли хлопчик ще був немовлям. Тепер пішла й мама…
Бліда, заплакана, прямо з кладoвища привела Неля хлопчика додому. Накупляла йому різних іграшок та обновок. Навіть ранець обміняла на новий. Щоб ніщо не нагадувало Іванкові про сумне минуле. Тепер він – її син, її подальша доля. І Неля зробить усе, щоб стати йому доброю мамою.
Івасик виявився напрочуд слухняною дитиною. Сам сідав за уроки, мив за собою посуд, допомагав Нелі поприбирати у квартирі. Вона не могла натішитися сином. Якось Неля пішла на батьківські збори. Вчителька хвалила хлопчика, а тоді, ніби, між іншим, зауважила: «І не скажеш, що Іванко – сирота. Чистенький, доглянутий. Мов рідний вам».
Нелю обдала гаряча хвиля. В очах виступили сльози. «Іванко – не сирота! Він – мій син! Ви мали б це знати!» – спаленіла жінка. І мерщій вибігла з класу. Коли увечері вчителька зателефонувала і попросила вибачення, Неля збагнула, що з подібною людською необачністю вона, мабуть, зіткнеться іще не раз.
Нічого, вона ще доведе тій учительці, хто для неї Іванко. Хай-но дочекається щасливої миті, коли він назве її мамою.
Той день таки не забарився. Неля повернулася з роботи стомлена, надворі падав дощ, а вона, ніби навмисне, забула парасолю. «Мамо, дзвонив хресний. Увечері приїде», – мовив хлопчик. Неля прикипіла до килимка. І вже не знала, чи то краплі дощу, чи щасливі сльози пеленою заслали очі. Притиснула Іванка до себе. «Яка радісна новина! Нумо, на кухню, синку, зустрінемо хрещеного свіжими пиріжками!»
Василь… Як ніколи, Неля скучила за ним. Не могла дочекатися. Звичайно, поява Іванка втішить чоловіка, адже він завжди хотів дітей. Тим паче, Іванко їм – не чужий. Але Василь якось холодно привітався з ними. Насуплений, так і влігся спати. Вранці з сусідньої кімнати, де ночував чоловік, ішов нестерпний запах сигарет. Неля здивувалася: раніше Василь не палив. був з нею ніжний, а тепер – як сам не свій. До найменшої дрібнички чіпляється. Василя дратувало, як Неля обкутує Іванка шарфом, проводжаючи до школи, як хлопчик їсть, по-дитячому сьорбаючи, як він тримає ложку…
«Може, він ще заголосно дихає?», – якось не стерпіла Неля. Василь вирячив розлючені очі, набундючився: «Він не потрібен мені, розумієш?» Нелю аж пересмикнуло: хіба не він завжди купляв Іванкові подарунки, казав, який він милий хлопчик? А тепер, коли сталося таке горе, коли Неля усім серцем прикипіла до цієї дитини, він пропонує віддати Іванка у притулок? Та нізащо!
Вона не могла більше говорити. Пекучий клубок підкочувався до горла, стискало серце. І Василя також не хотіла слухати. Якось запримітила, як він крадькома збирає валізу. Того ж вечора пішов із дому. Без попередження, навіть не попрощавшись… Неля стояла біля вікна і проводжала очима високу Василеву постать, що розчинилася у холодному мареві сутінок. Невтішно розридалася: «Утік. Як злодій, як ворог…»
Довгий час од Василя не було жодної звістки. Неля призвичаювалася виконувати чоловічу роботу. А коли через два роки їй принесли листа, боялася розірвати конверт. Серцем відчула: це – кінець.
Василь писав, що там, у далекій Чехії, живе з іншою жінкою. Молодою і вродливою, яка кохає його одного, а не ділить свою любов на двох, як вона, Неля. Додому більше не повернеться.
У сотий раз перечитувала Неля листа, якого вже знала напам’ять. Уперше в житті пошкодувала, що не наполягла колись на обстеженні чоловіка, не принизила його чоловічу гордість, бо, як сказав лікар, вона здорова і могла народити дитину. Тоді вона довго роздумувала. І вирішила: хай буде, як буде. Не хотіла травмувати чоловіка, який, мабуть, сам усе знав. «Не плач, – сказав,- ми разом. Двоє. І це – головне». Так, було їх – двоє. А стало – «вона» і «він». Колись вона його пожаліла. І ось яку відплату має.
Терпла кожна клітинка тіла. Неля не могла знайти собі місця. Випила заспокійливі краплі і аж під ранок зморив її сон. Снилися усілякі страхіття. Навіть не почула, як у ліжко до неї забрався Івасик. Тривожно смикав її за плече: «Це сталося через мене, мамо?»
Вихідні Неля пролежала в ліжку. У неї піднявся жар. У голові наче било молотом. Іванко заварював їй чай із трав. Просив: «Не закривай очей, мамочко. Я боюся, що й тебе не стане».
З роками Іванко став Нелиною радістю і гордістю. Гарно вчився у школі. Був дуже працьовитим, не по роках – розсудливим.
Коли Неля захворіла, попросився на роботу до фермера, щоб зібрати кошти на операцію. Підтримував її, обнадіював. Інколи долітали до них чутки, що Василь тиняється по вокзалах, бомжує. Його любов з іншою закінчилася, як тільки закінчилися гроші.
Бізнес теж пішов на спад. І здоров’я підводило. Тільки тепер Нелю це анітрішки не турбувало. Василь сам збудував між ними стіну відчуження. А їй ще треба допомогти синові, одружити його. Якось завела мову про це. Іванко зізнався, що не наважувався розповісти їй про Олю – кохану дівчину, з якою разом навчається. «Вона сподобається тобі, мамо, бо Оля – найкраща з усіх!»
Яка шаслива мить! Неля не вгамовувалася: «Коли ж ти нас познайомиш, синку?»
…Іван першим почув настирливий дзвінок у двері. На порозі стояв чоловік. Щось знайоме було у його насупленому погляді, у звичці триматися за підборіддя. «Допоможіть, чим можете,» – пробурмотів він ледь чутним голосом.
Хлопець заледве впізнав Василя. Навіщо він прийшов? Що йому треба? Перед очима Іванка повисла порепана Василева рука: «Синку, допоможи, благаю!» На якусь мить хлопцеві стало жаль цього брудного чоловіка. Пустити його у дім? Там – вона, його ніжна мама Неля. Він не може її тривожити. Хай, за себе міг би простити, та за матір – ніколи! Дістав з кишені кілька гривень. І зачинив двері.
Надворі гудів холодний грудень. До болю холодно було і юній душі. «Хто це?» – запитала Неля. Іван стряхнув марудні думки. «Усе добре, мамо, якийсь вбогий приходив просити. Що ж, давай планувати моє весілля…»
Марія МАЛІЦЬКА.
