fbpx

У той момент, нажаль, я не одна була, поруч чоловік мій знаходився. Ну іграшка, та й іграшка, мала вже до смітника кинути, як відчула в середині щось тверде. Знахідка була несподіваною і вчасною. Я від радості по хаті застрибала, але чоловік чомусь не радів. А потім і взагалі видав таке, що я дар мови втратила

У той момент, нажаль, я не одна була, поруч чоловік мій знаходився. Ну іграшка, та й іграшка, мала вже до смітника кинути, як відчула в середині щось тверде. Знахідка була несподіваною і вчасною. Я від радості по хаті застрибала, але чоловік чомусь не радів. А потім і взагалі видав таке, що я дар мови втратила.

Коли від нашого дому через стару проводку лиш попіл залишився ми із чоловіком просто не знали куди піти. Діти студенти, батьки на небі давно, а брати і сестри за кордоном.

Стояли в чому із хати вискочили і розгублено спостерігали, як 15 років трудів і надія на тиху спокійну старість у власному домі, перетворюється на згарище.

Ми із чоловіком на свій дім заробляли довго і наполегливо. Їздили у Польщу на заробітки, потім, довго у Чехії були. Вже б мали там і залишитись, але туга за рідним краєм перемогла.

Повернулись, придбали гарний дім у передмісті столиці, згодом ще сусідське дворище викупили, тож у нас вийшов хороший таки заміський особняк.

Читайте також: Коли батьки чоловіка приїхали із заробітків я одразу узяла дітей і пішла до них на серйозну розмову. На той момент я уже приблизно підрахувала скільки вони удвох заробили, тож знала, що вони можуть нам допомогти. Свекри нас гарно прийняли, моє прохання вислухали і сказали, що зроблять усе, що від них залежить, аби нам домогти таки. Я пішла додому окрилена. ну хіба я знала як вони нам “допомогти” вирішили зрештою

Жили собі і добра наживали. Мали вісім соток землі біля хати, то я чоловіка попросила теплиці зробили, Спочатку, їздили городину по ринкам своїм прродавали, а потім, люди самі уже йшли. Полуниця, малина, смородина, ожина. Якщо мати хист і здоров’я, та ще й вдвох і дружно. Гарно заробляли, нічого сказати.

Ну а це, чи позаздрив хто, чи таке нам випробування під п’ятдесят років… немає нашого дому. До нас одразу сусід підійшов. Жили вони поруч через паркан. Родина багатодітна, дуже хороші люди. Я їм щодня щось та й носила: ягоди у сезон, чи овочі які. Малі виховані, хоч і бешкетники, а ніла із Леонідом так узагалі душевні люди. Трішки побалакаєш і тепло на душі стає.

Так ось, Леонід підійшов і сказав що якщо ми не маємо де жити, то поки можемо у домі його матері, що у селі невеликому під столицею, зупинитись:

— Мами три роки як немає. Дім старенький, не надто великий. Я так і не зважився його продати, та й мама не веліла. Казала, що їх після другої світової у тому домі добра жінка прихистила, то не гоже його на продаж пускати. Якщо інших варіантів не маєте, то я зрадістю вам його віддам. Прямо зараз можемо до старости поїхати і розписку напишу, а потім уже й документи оформимо.

Ми тоді такі розгублені були. Я в одному тапку і зі сковорідкою у руках, а чоловік із документами і ключами від авто. Ото як були, так і поїхали із сусідом у те село.

Дім і справді – сльози. кімнатка метрів шість і кухонька. Але для нас двох то палац просто. Та й усе після бабусі там залишилось. Навіть килими на підлозі і виделки у серванті. Вимила, витерла пил, випрала у “малютці” постільне, та й лишились ми із чоловіком там жити.

Коли вже всі документи оформлено було і дім наш став, то ми із чоловіком заходились під себе все перерорбляти. Виносили сміттяяке, речі із шафи і старої скрині. А тут я дивлюсь – заєць старий такий на шафі сидить. Облізлий, важкий. Думала зразу його викинути, але увагу мою привернуло щось тверде в середині.

Відкриваю, а там гроші. Не знаю, чи то бабуся на старість збирала, чи хто їй на збереження дав, але там були долари і євро. Багато, ми нарахували близько десяти тисяч. Я аж по дому застрибала від щастя. то ж нам подарунок із неба справжній. тепер можна матеріали придбати і дім на старому місці почати будову. До зими всигнемо стіни вигнати і хоч одну кімнату собі зробити. А там з часом усе буде. Стою і плачу від щастя просто.

А чоловік дивиться і бачу, радості у нього ніякої:

— Зараз Леоніда наберу, – каже. – хай приїде забере. То ж напевне, мама йому збирала. Він розповідав, що мама у нього завжди худоби багато тримала. ото і зібрала синові своєму.

Я дар мови втратила. Якого Леоніда? Як? Чого? Віддавати?

Тобто ми не маємо і ложки своєї, нам тут у руки щастя і вирішення всіх наших негараздів потрапило, а я маю віддати?

Третій день із чоловіком не балакаю. Ніяк не можемо згоди із ним дійти.

От скажіть, як би ви вчинили на нашому місці?

04,07,2023

Головна картинка ілюстративна.

You cannot copy content of this page