У той момент, нажаль, я не одна була, поруч чоловік мій знаходився. Ну іграшка, та й іграшка, мала вже до смітника кинути, як відчула в середині щось тверде. Знахідка була несподіваною і вчасною. Я від радості по хаті застрибала, але чоловік чомусь не радів. А потім і взагалі видав таке, що я дар мови втратила.
Коли від нашого дому через стару проводку лиш попіл залишився ми із чоловіком просто не знали куди піти. Діти студенти, батьки на небі давно, а брати і сестри за кордоном.
Стояли в чому із хати вискочили і розгублено спостерігали, як 15 років трудів і надія на тиху спокійну старість у власному домі, перетворюється на згарище.
Ми із чоловіком на свій дім заробляли довго і наполегливо. Їздили у Польщу на заробітки, потім, довго у Чехії були. Вже б мали там і залишитись, але туга за рідним краєм перемогла.
Повернулись, придбали гарний дім у передмісті столиці, згодом ще сусідське дворище викупили, тож у нас вийшов хороший таки заміський особняк.
Жили собі і добра наживали. Мали вісім соток землі біля хати, то я чоловіка попросила теплиці зробили, Спочатку, їздили городину по ринкам своїм прродавали, а потім, люди самі уже йшли. Полуниця, малина, смородина, ожина. Якщо мати хист і здоров’я, та ще й вдвох і дружно. Гарно заробляли, нічого сказати.
Ну а це, чи позаздрив хто, чи таке нам випробування під п’ятдесят років… немає нашого дому. До нас одразу сусід підійшов. Жили вони поруч через паркан. Родина багатодітна, дуже хороші люди. Я їм щодня щось та й носила: ягоди у сезон, чи овочі які. Малі виховані, хоч і бешкетники, а ніла із Леонідом так узагалі душевні люди. Трішки побалакаєш і тепло на душі стає.
Так ось, Леонід підійшов і сказав що якщо ми не маємо де жити, то поки можемо у домі його матері, що у селі невеликому під столицею, зупинитись:
— Мами три роки як немає. Дім старенький, не надто великий. Я так і не зважився його продати, та й мама не веліла. Казала, що їх після другої світової у тому домі добра жінка прихистила, то не гоже його на продаж пускати. Якщо інших варіантів не маєте, то я зрадістю вам його віддам. Прямо зараз можемо до старости поїхати і розписку напишу, а потім уже й документи оформимо.
Ми тоді такі розгублені були. Я в одному тапку і зі сковорідкою у руках, а чоловік із документами і ключами від авто. Ото як були, так і поїхали із сусідом у те село.
Дім і справді – сльози. кімнатка метрів шість і кухонька. Але для нас двох то палац просто. Та й усе після бабусі там залишилось. Навіть килими на підлозі і виделки у серванті. Вимила, витерла пил, випрала у “малютці” постільне, та й лишились ми із чоловіком там жити.
Коли вже всі документи оформлено було і дім наш став, то ми із чоловіком заходились під себе все перерорбляти. Виносили сміттяяке, речі із шафи і старої скрині. А тут я дивлюсь – заєць старий такий на шафі сидить. Облізлий, важкий. Думала зразу його викинути, але увагу мою привернуло щось тверде в середині.
Відкриваю, а там гроші. Не знаю, чи то бабуся на старість збирала, чи хто їй на збереження дав, але там були долари і євро. Багато, ми нарахували близько десяти тисяч. Я аж по дому застрибала від щастя. то ж нам подарунок із неба справжній. тепер можна матеріали придбати і дім на старому місці почати будову. До зими всигнемо стіни вигнати і хоч одну кімнату собі зробити. А там з часом усе буде. Стою і плачу від щастя просто.
А чоловік дивиться і бачу, радості у нього ніякої:
— Зараз Леоніда наберу, – каже. – хай приїде забере. То ж напевне, мама йому збирала. Він розповідав, що мама у нього завжди худоби багато тримала. ото і зібрала синові своєму.
Я дар мови втратила. Якого Леоніда? Як? Чого? Віддавати?
Тобто ми не маємо і ложки своєї, нам тут у руки щастя і вирішення всіх наших негараздів потрапило, а я маю віддати?
Третій день із чоловіком не балакаю. Ніяк не можемо згоди із ним дійти.
От скажіть, як би ви вчинили на нашому місці?
04,07,2023
Головна картинка ілюстративна.
