НІКОЛИ НЕ ПІЗНО. НІКОЛИ НЕ РАНО…
Жінки дружили ще зі студентської лави. Разом навчалися в кулінарному технікумі і «стріляли» одна у одної брючні костюми. Перемальовували з «Burda» моделі і осягали ази комбінаторності. Полювали за очкулярами-авіаторами. Конспектували технологію приготування курчати табака і горохового супу, розставляючи на полях знаки оклику. «У бульйон, зварений на свинячих реберцях, покласти замочений горох і 1-2 чайні ложки цукру для феєричного смаку».
…Гадали на гілці вишні і тримали одна за одну пальці в чорнилі під час здачі іспитів. На останньому курсі обидві вийшли заміж і закрутилося: сорочечки, молочні кухні, ясла, робота в їдальнях, шкільні лінійки і літні табори.
Переїзди, пошуки майстрів-плиточників та приготування пташиного молока. Зима, літо, дві зими поспіль. Сонце, злива, листопад. Шкільний вальс, вальс Мендельсона, тремтячий голос у телефонній слухавці: «Мамо, ти стала бабусею». Потім в їх домах стало трохи тихіше, діти переїхали і почали виховувати своїх дітей. Подруги вийшли на пенсію. Змінили окуляри, шпалери, стрижки. Освоїли ведмедиків «Барні» і шоколадне печиво а-ля «Орео».
У той рік сталося непоправне. Їхні чоловіки пішли, не залишивши ні зворотної адреси, ні записки, ні надії на ще одну зустріч. Один не прокинувся, хоча з самого ранку планував склити балкон, другий застудився на рибалці, розплутуючи волосінь в студеній вересневій воді. Перший час жінки, зустрічаючись біля пам’ятників, кивали і тихо плакали, сховавшись кожна у свої переживання. Потім, коли емоції трохи стихли, почали розмовляти.
Спершу про те, що краще посадити на рідних горбиках: барвінок чи братчики. Потім про витівки онуків і ниючих коліна. В один з таких днів Макарівна насухо витерла очі і запропонувала створити свою справу. Наприклад, організувати кафе. Подруга недовірливо підрахувала на пальцях не ті роки, не ті заощадження і видала резюме, що вже пізно. Макарівна відмахнулася, подумаєш, шістдесят. Дістала зошит і швидко накидала меню.
Вони відкрилися через два місяці, і народ повалив натовпами. Слава про їх борщі, пельмені і окрошку поширився блискавично. Та й ціни, смішно сказати, гороховий суп – вісімнадцять гривень, вареники – двадцять, печеня – тридцять п’ять.
Через шість років подруги викупили приміщення. Через сім придбали авто, отримали права і вирушили в подорож. Побували в Парижі, Римі, Будапешті. Об’їздили Румунію і Болгарію. Спробували таратор, гювеч і кісело мляко. Мамалигу, нарізану суворою ниткою, і сирну запіканку «алівенч» без цукру і борошна.
Цього року їм виповнюється сімдесят. Жінки вже придумали собі подарунок. Відпрацюють сезон, покидають в машину кеди з шортами і відправляться в подорож по Греції. Адже життя з приходом старості не закінчується. Просто набуває іншого звучання, змісту і сенсу.
Автор: Iріна Гoворуха.
Фото ілюстративне.
