Я відвідала дві торгові точки, але нічого відповідного не знайшла.
В одній з них взуття не відповідало моїм вимогам, а в іншій не відповідало моїм можливостям. Один покупець порекомендував мені відвідати магазин «Валентина». Мовляв, там є взуття ще з минулого року і, можливо, мені вдасться знайти щось цікаве.
Підходжу до зупинки. Телефонує мені моя хороша знайома.
— Привіт!
— Привіт!
— А ти що, зазналася? Пройшла повз мене, ніби й не знайомі зовсім.
— Коли? Де?
— Кілька хвилин тому. Я гукнула тебе, а ти як йшла, так і йдеш.
— Може, задумалася? Чому ж ти сама не підійшла?
— Я міряла чоботи. Не бігти ж мені за тобою роззутою
— Де це було? – дивуюсь, тому що обидві торгові точки, які я встигла відвідати не великі і не помітити знайому, я просто не могла.
— А ти ніби не знаєш?
— Ні.
— Може, ще скажеш, що магазин «Валентина» не знаєш? — Ображено запитує знайома.
— Знаю. Я якраз чекаю на автобус, щоб туди поїхати.
— Не свисти!
– Навіть не думала.
Тут доречно помітити, що магазин знаходиться поруч із зупинкою і доїхати туди можна лише автобусом №49, що їздить кільцем.
— А якщо я зараз підійду на зупинку?
— Підходь. Скажи, а у чому я була одягнена?
— Ти не знаєш?
— Просто цікаво. Може, ти помилилася?
— Салатовий пуховик.
Хочу я того чи ні, але вона описувала саме мене. Одна важлива деталь: я не маю салатового пуховика, але я була саме в ньому. Вийшла з під’їзду, а там якийсь безголовий водій поставив вантажівку прямо на проході. Я зачепилася об відкритий борт і порвала свою сіру куртку. Повернулась додому і засмучена зателефонувала сестрі, яка мешкає в тому ж будинку, але в іншому під’їзді.
— Куртку порвала, взуття не купила.
— Пф! Знайшла проблему! — Заспокоїла мене сестра. — Я за літо набрала вагу і в минулорічний пуховик не влізла, а тобі він буде якраз по розміру. Зараз принесу. Куртку зашиєш, коли повернешся.
На зупинці на мене вже чекала знайома. Виглядала вона досить розгубленою.
— А кого я тоді бачила?
— Не знаю. Скажи, я (та, яку ти бачила) йшла ось із цією сумкою?
— Не звернула увагу. Знаю, що в правій руці в тебе був пакет, з плямами, як у далматинця, але з логотипом магазину.
Заходжу до крамниці і помічаю, що на касі пропонують лише білі пакети. В торговому залі перше, що кидається мені в очі– чоботи, які я шукала. Ціна прийнятна.
Починаю міряти і краєм вуха чую:
— Христино, у мене закінчуються пакети. Принеси, будь ласка, ще упаковку.
Перші чоботи виявилися замалими. Другі ніби якраз по розміру, але нозі в них чомусь не зручно, а треті – те, що потрібно.
Підходжу до каси, і дівчина з посмішкою повідомляє:
— Вам дістається пакет із новим дизайном і, за розпорядженням керівництва, ви отримуєте знижку 2%.
— Спасибі! Дрібниця, а приємно.
Дівчина дістає білий з чорними плямами пакет з логотипом магазину. Ми зі знайомою обмінюємось здивованими поглядами.
— Що це було? — Від подиву в неї зникає голос і я чую хрипкий шепіт.
— Не знаю.
Фото ілюстративне.
