fbpx
Історії з життя
У якийсь момент я здалася і погодилася, повірила йому. Ми продали квартиру, купили однокімнатну в передмісті, але це не допомогло, гроші пішли казна куди. Звичайно звикнувши до «хорошого життя», було  прикро відмовлятися від своїх звичок, прикро дивитися на дітей, яким весь час доводилося говорити «ні» на їх забаганки. Зізнатися чесно, я навіть на вулиці, побачивши знайомих, або переходила вулицю, або робила вигляд, що не впізнала, так мені було соромно

Я з такою теплотою згадую наше з чоловіком знайомство. З ним було легко і весело, він не дозволяв собі зайвого ні у висловлюваннях, ні в діях. Дарував мені квіти на кожному побаченні, багато розповідав про себе, свою родину. Я була студенткою першого курсу в педагогічному інституті. Він був старший за мене на п’ять років і вже працював бригадиром на заводі. Зустрівшись два роки, ми одружилися. Стали жити в двокімнатній квартирі, подарованої його батьками.

Ми обидва працювали, будували плани на життя, думали про поповнення. Загалом, все було як у всіх – плани, мрії, бажання.

Коли з’явився наш перший син, чоловік вирішив піти з роботи і спробувати себе в бізнесі. Початковий капітал взяв у своїх батьків в борг, вони як раз продали дачу. Як не дивно, бізнес добре пішов – це була пральня, борги чоловік віддав за перші 2 роки.

Наше життя стало більш насиченим, ми їздили часто відпочивати, добре одягалися, купили 2 машини і хорошу дачу, я не працювала, пізніше мала другу дитину.

Так минуло п’ять років, але поступово бізнесу прийшов кінець. Перемогли конкуренти. Спочатку ще чоловік намагався триматися на плаву, але не виходило, тоді він умовив мене продати нашу дачу, обіцяючи, що це тимчасово. Не допомогло. У той рік перший раз влітку ми не поїхали відпочивати.

Пральню врятувати не вдалося. Потім з’явився автосервіс, але він все ніяк не міг стати на ноги. Продали мій автомобіль. Потім чоловік став умовляти мене продати нашу квартиру, переїхати (звичайно, тимчасово) в передмістя. Він клявся, що це ненадовго і у нього є хороші ідеї.

У якийсь момент я здалася і погодилася, повірила йому. Ми продали квартиру, купили однокімнатну в передмісті, але це не допомогло, гроші пішли казна куди. Звичайно звикнувши до «хорошого життя», було  прикро відмовлятися від своїх звичок, прикро дивитися на дітей, яким весь час доводилося говорити «ні» на їх забаганки. Зізнатися чесно, я навіть на вулиці, побачивши знайомих, або переходила вулицю, або робила вигляд, що не впізнала, так мені було соромно. Діти запитували батька, коли все налагодиться, але він, схоже, сам зневірився і байдуже відповідав «не знаю».

На даний момент він цілими днями лежить на дивані і «думає», як повернути колишнє. Я прошу його влаштуватися працювати хоч кудись, але він відповідає, що «на дядю» він попрацювати завжди встигне, а поки він буде думати, як знову розпочати бізнес. Батьки з обох сторін теж намагалися його напоумити, але марно – «я сам все знаю, не лізьте» – його відповідь.

Я влаштувалася працювати в школу вчителем, але тягнути двох дітей і чоловіка-«бізнесмена» не виходить. Напоумити його не виходить. Іноді наші розмови перетворюються в сцени, він звинувачує мене в тому, що я жила з ним через гроші, а зараз, у важкий період, не підтримую і «тікаю». Звичайно, це не так.

Порадьте, що можна зробити в такій ситуації? З одного боку, я не можу тягнути все на своїх плечах і хочу, щоб він уже, нарешті, перестав себе жаліти, а пішов би і заробив дітям на хліб хоч щось. А з іншого, він явно зараз на межі, аби не зробив чого.

Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.

Головна картинка – pexels.

You cannot copy content of this page