Я добре пам’ятаю той момент, коли усвідомила, що більшість знайомих не розуміє мого вибору. Та мені байдуже. Якщо хтось здатний так вчинити, то я не хочу навіть спілкуватися з такими людьми.
Бо для мене собака – це друг, якого не можна зраджувати. І Рижулька, мій руденький шпіц, — найдорожчий товариш, якого я не проміняю ні на кого.
Коли моя мама, Орися, була ще жива, вона обожнювала Рижульку. Носилася з нею, немов із дитиною, годувала лише найкращими кормами, купувала незліченну кількість іграшок і смішних аксесуарів.
Мій батько, Андрій, теж любив нашу руду пухнасту красуню — іноді сам пропонував вийти з нею на прогулянку чи влаштовував фотосесії. Ми втрьох жартома називали Рижульку «нашою маленькою донечкою».
Але коли не стало мами, я забрала Рижульку до себе в орендовану квартиру. Тоді нам усім було важко: дуже сумували, кожен переживав втрату по-своєму.
Я навіть не уявляю, що б робила без Рижульки. Вранці доводилося вставати й виводити її надвір, хоч сил не було ні на що. Якби не ця руда собака, я б, мабуть, відгородилася від усього світу й не виходила з ліжка тижнями.
А так доводилося рухатися вперед — мама хотіла б, щоб її улюблениця була доглянутою й щасливою. Батько теж переживав мамину втрату окремо від мене: ми дистанціювалися, і кожен жив у власному сумі.
Через якийсь час мені стало трохи легше. Я почала помічати, що життя навколо триває. Саме тоді й зустріла Марка. Стояв прохолодний вечір, оповитий легким туманом, коли ми з Рижулькою вийшли на звичну прогулянку в парку. Марко біг підтюпцем, і в певну мить я почула його кроки поряд.
— Мені здається, я часто бачив вас із цією красунею, — усміхнувся він, кивнувши на мою собаку. — А підійти все не наважувався. Мене звати Марко, а вас?
— Я — Соломія, — відрекомендувалася я. — А це моя Рижулька.
Марко, звісно, для годиться простягнув руку, щоб погладити собаку, але потім знову зосередився на мені. Як з’ясувалося пізніше, до тварин він був доволі байдужим.
Але мене це зовсім не збентежило — не кожен мусить обожнювати тварин. Комусь подобаються коти, комусь рептилії, а дехто взагалі не має прихильності до жодних домашніх улюбленців.
Ми почали зустрічатися і досить швидко з’їхалися в мою орендовану квартиру. Хотілося, щоб поруч була людина, з якою можна ділитися відчуттями й дарувати накопичене за роки самотності тепло.
Марко здався мені дуже вчасним подарунком долі. Я потроху поверталася до життя, більше не замикалася в собі. Ми були щасливі у нашому маленькому світі.
Невдовзі Марко зробив мені пропозицію одружитися, проте я засумнівалася. Пішла по пораду до батька, Андрія. Він, вислухавши мої хвилювання, сказав дуже просту річ:
— Шлюб — це не назавжди, Соломіє. Якщо не складеться — завжди можна розійтися, а якщо все буде гаразд — ви проживете в мирі й злагоді. Життя коротке, ризикуй і пробуй.
Я вагалася, але вирішила, що батько має рацію. Так я стала дружиною Марка. Весілля ми влаштували маленьке, але веселе. Були лише батько, мати Марка — Клавдія Панасівна, кілька родичів і найближчі друзі.
Нам надарували чимало грошей, тож ми з Марком вирішили не тягнути й викупити квартиру, яку досі винаймали. Основну суму вніс батько, а решту ми взяли в банку й швидко виплатили.
Далі наше життя плинуло наче без жодних непорозумінь. У побуті ми чудово ладнали: хто що може зробити, той і робив, без гучних непорозумінь.
Марко ніколи не наголошував на тому, що він «господар», і я теж не намагалася командувати. Жили легко, наче підлаштовані одне під одного.
Усе пішло шкереберть, коли свекруха, Клавдія Панасівна, почала приходити до нас без попередження. Поки ми з Марком жили «на віру», вона ні в що не втручалася: можливо, гадала, що в нас нічого серйозного, або не хотіла нас напружувати своєю надмірною увагою.
Але щойно ми викупили квартиру, вона, вочевидь, відчула себе «справжньою родичкою на законних підставах». Ввійшла в наше життя, як буря: почала перекладати речі в шафах, давати поради щодо ремонту, захотіла собі дублікат ключів.
— Ні, — сказала я, коли вона заявила таке прямим текстом. — Ніяких ключів.
— Але ж у твого батька вони є, — зауважив Марко. — Хіба це не несправедливо?
— Мій батько завжди попереджає перед візитом. А твоя мама трохи плутає береги. У нас своя сім’я, і я не збираюся жити ще й зі свекрухою.
Уперше з часу знайомства ми з Марком не знайшли спільної мови. Проте я все одно наполягла на своєму: жодних ключів Клавдія Панасівна не отримала. Я розуміла, що її надмірна присутність невдовзі зіпсує нам стосунки — і була права.
Ще однією причиною відмовити їй у дублікаті стало ставлення свекрухи до мого шпіця. Якщо Марко ставився до Рижульки майже байдуже — не заважала, і гаразд, — то Клавдія Панасівна мимоволі демонструвала відверту неприязнь.
— Собакам місце надворі, — заявляла вона, — бо вони брудні.
Я й пояснювала, що моя собака чистіша за деяких людей, і не вважала це грубістю. Якщо вона не соромилася ображати Рижульку, то я не збиралася лестити їй у відповідь.
У певний момент свекруха перейшла всі межі — дозволила собі сказати, що Рижулька зайва у нашій сім’ї, і тут мене ніби пройняло зсередини крижаним холодом.
Я завжди згадувала, що Рижулька — це пам’ять про маму, улюблениця всієї нашої родини. Тому відповіла їй прямо:
— Рижулька, якраз і є частиною нашої сім’ї. а от що ви тут робите, я не розумію.
Тієї миті я шкодувала, що мами немає поруч: можливо, вона б підказала, як діяти обережніше й дипломатичніше. Але я лишалася без її мудрих порад і робила так, як підказувала совість.
Зрештою напруження досягло піку. Я повернулася з роботи й не знайшла Рижульку. Лише Марко стояв на кухні, мив посуд і мовчав якось дивно. Я запитала, де собака.
— Мама заходила, — почав він. — Ми вирішили віддати Рижульку в добрі руки. Нам усім тут не надто зручно жити разом.
У мене потемніло в очах. Я не пам’ятаю, що саме вигукувала, але голос мій тремтів. Я слів не добирала тієї миті. Сама за себе не відповідала.
Побачивши мене у такому стані, Марко дав номер людей, яким він нібито «прилаштував» мою Рижульку. Я зателефонувала їм, хлипаючи.
Спочатку вони не хотіли повертати собаку, але, почувши мої пояснення, пообіцяли привезти наступного дня. Я ледь не поїхала туди вночі, проте вони переконали мене:
— Не хвилюйтеся, ми добре ставимося до Рижульки, завтра вранці привеземо.
Поклавши слухавку, я поглянула на Марка, а він ніби нічого не зрозумів:
— Дарма так реагуєш. Подумаєш – клубок шерсті. будь спокійнішою.
Але не могло бути жодного «спокійніше». Те, що він зробив за спиною, — навіть не знаю. як описати, бо слів таких не існує. Я сказала, що подаю на розлучення.
Квартира залишиться мені, я викуплю його частину чи продамо, як вийде. Та жити з людиною, якій байдуже до моїх почуттів, я не планую. Як і терпіти свекруху, що втручається в моє життя.
Зібравши речі, я пішла жити до батька. Колеги й деякі друзі перешіптувалися:
— Ти ж хорошого чоловіка втратила через собаку!
Нехай їм буде так. Я знову з Рижулькою. І нам добре. А розлучення — це просто етап, що мине. У житті цінне не те, що думають оточуючі, а те, щоб у душі залишалися щирі почуття й відданість тим, хто нас ніколи не зрадить.
Навіть якщо це маленька руда собачка, яка була моєю опорою у найтемніші дні.
Ну хіба ж не так?
Головна картинка ілюстративна.
