Усе своє свідоме життя я прожила з батьками мого чоловіка. Ні, ніяких запаморочливих історій про не любу невістку і свекруху, яка на мітлі пересувається. Навпаки, для мене вона стала другою мамою, а свекра я щиро кличу “татом”. Та й я для них лиш “донечка”. Саме тому те що зараз відбувається для мене така несподівана прикрість.
Мені аж зле було, коли я поріг будинку свекрів переступала. Такі мені в вуха мама історії лила про життя невісток, що я ще до зустрічі свекруху свою щиро не любила.
Саме тому оті їхні усмішки і такий гарний прийом сприйняла як нещирий і ще більше впевнилась у правоті своєї матері. А коли свекруха стала мені телефонувати, та на балачку викликати, так я узагалі мало не відмовилась від стосунків із Марком.
Несподівано зблизила нас моя недуга. одного дня я втратила свідомість і прийшла до тями уже в стаціонарі. Поруч уся захлипана сиділа не мама моя, а свекруха майбутня. Як вона коло мене ходила, навіть книги читала. А скільки вони в мене грошей вклали?
Мама ж моя навідувалась двічі на день і зі словами:
— Бачу, що у вас усе добре, – йшла додому.
Саме у стаціонарі я від душі прихилилась до своєї свекрухи майбутньої і раз і назавжди назвала її “мамою”. Виписалась я звідти уже зарученою, адже Макар не дивлячись на стан мій зробив пропозицію і ми вирішили піти під вінець.
Нашому шлюбу скоро тридцять років уже. Увесь цей час ми живемо у будинку свекрів і ніколи, навіть, думки не мали про те, аби переїхати. А навіщо, якщо у нас мир, спокій і взаємоповага.
Ми не “діти” для них, а окрема сім’я. Живемо усі, як друзі, ніби й разом, але кожен своїм бюджетом і своєю сім’єю. Все завдяки мудрості свекрухи, яка не стала класичною “свекрухою”, а обрала шлях доброї матері для нас двох.
А тепер, уявіть наскільки неприємно мені нині. Ми ж маму мою забрали із села нашого до нас. Вона давно на здоров’я жалілась, уже ледь ходить.
От саме поява матері у нашому домі і принесла розбрат і сором на мою голову. Щодень у нас не слава Богу. Для мами не життя, якщо у домі тиша.
Мало того, що вона мені спокою не дає своїм вихованням і причіпками, так узялась вчити життю і чоловіка мого зі свекрухою. Усе їй не так і не тим боком. Не так поглянули не те сказали, не туди посадили. Сльози на рівному місці.
У домі таке напруження, що я вам передати не можу. Навіть, діти, коли на свята нас відвідували, поїхали додому швидше, адже довго того не витримали слухати.
Я сама ту тему у розмові із свекрухою підняла:
— Мамо, так далі уже не можливо, – кажу, – Мені соромно, ніяково, але вдіяти я нічого з нею не можу просто. Але ж вона немічна, ну як я її одну залишу?
Мама мого чоловіка довго говорила і про вік і про недугу і про те, що я повинна маму свою розуміти. Виходить так, що у неї більше терпимості і любові у душі ніж у рідної доньки?
Нині я розгублена. Я просто не можу так жити вже, але ніхто окрім мене і не жаліється.
Повернути маму додому, найняти людину? А чи то тільки я бачу в усьому негатив і саме от це і є догляд за старенькими батьками?
Підкажіть, як вчинити, аби і мир і спокій у сім’ю повернути і спокій у душу? Як мені нині вчинити, аби потім не шкодувати про те. що зробила?
Головна картинка ілюстративна.